— Ви одмовляєтесь, сер? — напосідав містер Магнус.
— Так, сер, — одмовив містер Піквік. — Без дозволу леді я не скажу нічого, що могло б скомпрометувати її або збудити в душі її неприємні спогади.
— Міс Вісерфілд, — промовив містер Пітер Магнус, — знаєте ви цю особу?
— Чи знаю я його? — завагалася леді.
— Авжеж, чи знаєте його? — повторив розлючений Магнус.
— Я бачила його, — одповіла немолода леді.
— Де? настоював Магнус. — Де?
— Цього я не скажу нізащо в світі, — підвелася з крісла немолода леді й одвернула голову.
— Я розумію вас, мадам, — втрутився містер Піквік, — і поважаю вашу чуйність.
— Слово чести, мадам, — сказав містер Магнус, — ви надзвичайно байдужі щодо наших з вами відносин, незносно байдужі.
— Ви жорстокі, містер Магнус, — скрикнула дама й умилася сльозами.
— Адресуйте ваші зауваження до мене, сер, — попросив містер Піквік. — Якщо хто з нас і гідний догани, то це лише я.
— А, лише ви гідні догани! Лише ви, сер! — лютував містер Магнус. — Тепер мені все ясно. Ви шкодуєте тепер, що прийняли таке рішення. Шкодуєте?
— Яке рішення? — не зрозумів містер Піквік.
— Ваше рішення, сер. О, не вирячуйте на мене свої очі, сер. Я добре пригадую ваші вчорашні слова, сер. Ви приїхали сюди викрити облуду та брехню одної особи, на яку ви цілком звірялися. Га? — тут містер Магнус зайшовся сміхом і, знявши зелені окуляри, — він імовірно вважав їх за зайві в сцені ревнощів, — почав поводити своїми маленькими оченятами, ніби бажаючи перестрахати всіх. — Га? — і він знову засміявся ще ефектніш. — Чи відповідатимете ви, сер?
— Відповідати? Нащо? — здивувався містер Піквік.
— Нащо? Ну, заждіть!
Ми не будемо стверджувати, що саме остання уривчаста загроза викликала обурення в душі містера