знайомі постаті панів Снодграса та Вінкля і враз спинився.
— Що трапилося, джентлмени? — закричав Сем. — Кого посадовили вони в цю покійну сторожеву будку?
Обидва джентлмени разом відповіли щось, але їхніх слів за гамором не було чути.
— Кого? — перепитав Сем.
Знову якась спільна відповідь. На цей раз Сем, дарма що не розібрав слів, з поруху губ здогадався, що вони вимовили магічне ім'я „Піквік“.
Цього було досить. За хвилину Сем протиснувся крізь натовп, порозіпхав вартових, спинив носіїв і підступив до ставного Грамера.
— Слухайте ви, старий добродію, — мовив Сем, — кого це ви запхали в ту штуку?
— Назад! — крикнув містер Грамер, що його самоповага, як і у багатьох великих людей, зростала значно швидше, ніж його популярність.
— Дайте йому раз, коли він не відчепиться, — порадив містер Даблі.
— Дуже вдячний вам, старий добродію, — анітрохи не замішався Сем, — що ви ласкаво звернули на мене увагу. А ще більше вдячний іншому джентлменові, шо, здається, втік з трупи велетнів за його доброзичливу пораду. Тільки, як ви нічого не маєте проти, я волів би дістати відповідь на своє запитання. Як ся маєте, сер? — протекторським тоном звернувся він до містера Піквіка, що визирав з переднього віконця.
Містер Грамер, занімівши з обурення, витяг з кишені булаву з короною і вимахував нею перед Семовим носом.
— А, — сказав Сем, — гарненька штучка; надто корона… скидається на справжню.
— Назад! — гримнув нарешті розлючений містер Грамер і, щоб надати більшої сили наказові, рукою з булавою ткнув Сема в груди, а другою рукою вхопив його за комір. Містер Велер, одповідаючи на цю люб'язність, кинув містера Грамера на землю, попередньо з чемности примістивши під нього одного з носіїв.
Був то напад божевілля, що приходить іноді, коли бачиш несправедливість, чи то відвага містера Сема надихнула містера Вінкля, ми не знаємо. Знаємо тільки,
