Моторні, як бджілки, зійшлися чотири піквікці ранком двадцять другого грудня того року, коли відбувалися ці правдиво списувані нами події. Надходила галаслива різдвяна пора; пора гостинности, веселощів і щирої сердечности. Старий рік готувався, як робили то давні філософи, зібрати круг себе своїх друзів, щоб серед шуму святкування тихенько та спокійно піти собі геть. Веселий і радісний наближався час; весело й радісно було, принаймні, чотирьом, між сили інших, серцям, що з приємністю чекали на його прихід.
Та й дійсно, для сили сердець недовгі різдвяні свята — пора втіхи та щастя. Скільки родин, що їх боротьба за існування порозпорошувала й порозкидувала по цілому світі, на ту пору знову гуртуються й провадять, нехай короткий, час, об'єднані дружбою та цілковитим розумінням одним одного. Скільки старих спогадів і заснулих симпатій збуджує різдвяна пора.
Ми пишемо наведені рядки за тисячі миль од того місця, де рік-у-рік стрічали цей день у веселому та безтурботному товаристві. Багато сердець, що так весело бились тоді, тепер спинилися; багато поглядів, колись таких життєрадісних, тепер примерхли: руки, шо їх ми тоді стискували, захолонули; очі, що дивились на нас з таким полиском, забрала могила. А проте, і старий дім, і покої, і веселі голоси, і усмішливі об-
