личчя, і жарти, і гри — всі найменші, найнезначніші подробиці, зв'язані з тими щасливими зустрічами, що різдва тиснуться в нашому мозку так, ніби все то було лише вчора. Щаслива пора, що повертає нас до химерних мрій дитинства; що нагадує старому радощі його юнацьких днів; що переносить морця й мандрівця за тисячі миль назад до рідного краю та семйового вогнища!
Але ми захопилися описом різдвяних принад і залишили містера Піквіка з друзями мерзнути на імперіялі маглтонського диліжанса, куди вони тільки но сіли, закутані в шуби, шарфи та довгі подорожні плащі. Поклавши в ящик під диліжансом всі валізки, портпледи, з півдванадцятка барилець з устрицями та здоровезний короб з тріскою (і устриці, і тріска становлять приватну власність містера Піквіка), містер Велер і кондуктор схоплюються на задні сідці. Фурман лізе на передок, піквікці обгортають круг ніг свої плащі, встромляють носи в шарфи, конюші відпускають гнуздечки, фурман бадьоро гукає „Гаразд!“ — і коні шарпають з копита.
О третій годині того ж таки дня веселі та свіжі подорожні стояли вже на сходах маглтонського готелю „Голубий Лев“, набравшись дорогою чималою кількістю елю та бренді, що дозволило їм чинити опір морозові, який закув у залізні кайдани землю й прегарним мереживом вимережив дерева та живоплоти. Містер Піквік лічив барильця з устрицями й доглядав за тим, як з ящика диліжанса витягали короб з тріскою, коли йому здалося, що хтось легенько смикає його за рукав. Озирнувшись навкруги, він побачив, що особою, яка в такий спосіб намагалася притягти увагу до себе, був улюблений козачок містера Вордля, читачам цієї неприкрашеної історії відомий більше під назвиськом гладкого хлопця.
— Ага! — сказав містер Ціквік.
— Ага! — промовив гладкий хлопець і, глянувши на короб з тріскою та барильця з устрицями, радісно заквоктав. Він протягом останнього часу ще погладшав.
— А цера у вас досить таки рожева, голубчику, — зауважив містер Піквік.
