— Цікаво, що мав сьогодні до сніданку старшина присяжних, — ранком пам'ятного чотирнадцятого лютого сказав містер Снодграс, щоб підтримати загальну розмову.
— Хотів би я, щоб він добре поснідав — мовив Перкер.
— А чому ви цього хочете? — спитав містер Піквік.
— Та це ж вельми важливо, дорогий сер, вельми важливо, — відповів Перкер. — Коли присяжний голодний або в поганому гуморі, він завжди віддає свій голос позивачеві.
— Чого ж воно так? — здивувався містер Піквік.
— Точно не знаю, але думаю, що це просто економія часу. Коли обіди вже близько, то старшина, пішовши з присяжними на нараду, витягає перш за все свого годинника. „Боже милий, джентлмени! Вже за десять п'ята, а в мене на п'яту обід“. — „Так само, як і в мене“, кажуть усі за винятком двох-трох, що обідають о треій і через це нетерпеливляться ще більше. Старшина всміхається й кладе годинника на стіл перед себе. „Ну, джентлмени, який же буде наш вирок? Я з свого боку гадаю… але то моя особиста думка… отже, я гадаю… тільки я не хочу ні на кого впливати… я гадаю, що позов слід було б задовольнити“. Тут виявляється, що двоє чи троє присяжних увесь час думали так само, і незабаром питання одноголосно розв'язується на користь позивача.
