ження мілорда судді про уважне ставлення до своїх свідчень. Ви, здається, особистий друг одповідача — містера Піквіка?
— Скільки я можу пригадати, з містером Піквіком ми знайомі вже…
— Прошу вас, містер Вінкл, не ухилятись од мого запитання. Я хочу знати, чи друг вам відповідач…
— Я саме збирався сказати, що…
— Чи буде вам завгодно одповісти на моє запитання, сер?
— Якщо ви не відповідатимете на запитання, вас оштрафують, сер, — попередив суддя.
— Ну, сер, — настоював містер Скімпін, — так або ні?
— Так, я йому друг.
— Так, ви йому друг. А чому ви не могли сказати цього відразу, сер? Мабуть, ви знайомі і з позивачкою?
— Я не знайомий із нею, але бачив її.
— А, ви не знайомі, але бачили. Будьте ласкаві пояснити присяжним, що ви хочете сказати цим, сер.
— Я хочу сказати, що не був представлений їй, але бачився із нею, коли приходив до містера Піквіка на Госвелську вулицю.
— А як часто бачились ви з нею, сер?
— Як часто?
— Авжеж, містер Вінкл, як часто. Я можу повторити моє запитання хоч двадцять разів, якщо вам буде завгодно, сер.
Це запитанння зняло силу юридичних непорозумінь, дуже звичайних за таких випадків. Перш за все містер Вінкл сказав, що абсолютно не може пригадати, скільки разів він бачив місіс Бардл. Тоді його спитали, чи довелося їм стрінутись двадцять разів. „Звичайно, більше“, — одповів містер Вінкл. Потім він мусив був сказати, чи бачив її сто разів; чи може присягнутись, що то було тільки п'ятдесят, або сімдесят п'ять, і так далі. Єдиним позитивним наслідком допиту була порада не ухилятись од істини й пам'ятати, де він стоїть.
— Скажіть, містер Вінкл, — спитав Скімпін, коли свідок остаточно зденервувався, — чи не були ви в помешканні відповідача на Госвелській вулиці одного ранку в липні минулого року?
