Містер Вінкл скорився й став дивитись туди, де, на його думку, сиділи присяжні, бачити яких він у такому збудженому стані аж ніяк не міг. Депит почав містер Скімпін, молодой человік сорока двох або трьох років, що подавав великі надії. Завданням його було збити з позиції свідка, очевидно — прибічника противної сторони, і збезцінити його свідчення.
— Будьте ласкаві сказати мілордові судді й присяжним, як вас зовуть, сер, — містер Скімпін нахилив на один бік голову й глянув на присяжних, даючи їм на розум, що такий природний ошуканець, як містер Вінкл, напевне назоветься чужим ім'ям.
— Вінкл, — одповів свідок.
— Це — прізвище. А ваше ім'я, сер? — ущіпливим тоном спитав маленький суддя.
— Натанієл, сер.
— Данієл. А друге ім'я?
— Натанієл, сер… тобто мілорде.
— Натанієл-Данієл, або Данієл-Натанієл?
— Ні, мілорде: тільки Натанієл. Данієля немає зовсім.
— Тоді чому ж ви спершу сказали, що вас зовуть Данієл, сер? — спитав суддя.
— Я не казав цього, мілорде, — запротестував містер Вінкл.
— Ви сказали, сер, — гнівно насупив брови суддя. — Чого б тоді записував я в себе „Данієл“, якби ви сказали інакше?
Заперечувати такий арґумент, звичайно, було не можна.
— У містера Вінкля коротка пам'ять, мілорде, — втрутився містер Скімпін, знову красномовно глянувши на присяжних. — Сподіваюся, ми знайдемо засіб одсвіжити її на сьогоднішньому засіданні.
— Будьте уважні, сер, — попередив маленький суддя, кинувши на свідка загрозливим оком. Бідолаха містер Вінкл уклонився й постарався прибрати невимушену позу, що надавала йому вигляд кишенькового злодія.
— Ну, містер Вінкл, — сказав містер Скімпін, — тепер я попрошу вас пильно прислухатись до моїх слів і раджу вам, у ваших власних інтересах, не забувати застере-
