Переживши один такий день, містер Піквік сидів у своїй вітальні і робив записи в щоденникові, коли легкий стукіт у двері примусив його підвести голову.
— Перепрошую, сер, — зазирнула в кімнату місіс Кредок, їхня кватирна господиня, — вам більше нічого не потрібно, сер?
— Нічого, мадам, — одповів містер Піквік.
— Моя дівчинка вже обляглася, сер, — пояснила місіс Кредок, — а містер Давлер ласкаво погодився чекати, доки повернеться з балю місіс Давлер, і обіцяв сам одчинити їй двері. Отже, як вам не потрібно, то я піду спати.
— Прошу дуже, мадам.
— На добраніч, сер.
— На добраніч, мадам.
Місіс Кредок зачинила двері, а містер Піквік, позіхнувши кілька разів, закрив свій щоденник, поклав у шухляду ручку, поставив каламар, запалив свічку і з виглядом крайньої втоми побрався до спальні. Дорогою він своїм звичаєм зупинився коло помешкання Давлерів і постукав у двері, щоб оддати на добраніч.
— А, — сказав Давлер, — ви вже спати. Хотів би і я бути вже в ліжкові. Огидна ніч. Здається, здоровий вітер?
— Страшенний, — ствердив містер Піквік. — На добраніч!
— На добраніч.
І містер Піквік пішов спати, а містер Давлер, додержуючи необачної обіцянки чекати на свою дружину, присунувся ближче до коминка. Відчуваючи доброчесне обурення проти людей, що веселяться, він зовсім забував, що залишився вдома з власної волі, бо, як казав він дружині, йому боліла голова. Нарешті, за малим не впавши в коминок і ледве не обсмаливши собі обличчя об залізні ґрати, містер Давлер поклав прилягти на хвилинку, але ні в якім разі не спати.
— Сон у мене міцний, — казав до себе містер Давлер, вкладаючись на ліжко. — Засинати мені не можна. Я, думаю, почую звідси, як вона стукатиме. Авжеж. Я чую, як стукає калаташник. Ось він підходить. Тепер тихше. Повертає за ріг. Аа! — і, дійшовши до цього пункту, містер Давлер і сам повернув за ріг, коло якого стільки часу вагався, і заснув товстим сном.
