що вона живе десь коло Брістоля. Оце було й усе, що знав або про що здогадувався містер Вінкл.
Мавши такий невеличкий запас відомостей, вони вирішили найближчого ж ранку відрядити містера Велера шукати дівчину, а сами, не дуже певні своїх сил, поклали гуляти під той час по місту й нібито випадково завітати до містера Боба Соєра. Вони сподівалися, що таким чином їм пощастить почути щось нове про міс Арабелу або навіть побачити її.
Змагаючись із рвучким вітром і питаючись у себе чи й завжди в цих краях треба обіруч притримувати капелюша на голові, Сем вийшов за місто й опинився в тінявій околиці, де тут і там самотньо стояли маленькі затишні вілли. Коло воріт одної з них, в сліпому заулкові, порався майже невдягнений двірник, очевидно, переконаний, що робить щось із заступом та тачкою.
Вважаючи, що з цим двірником можна побалакати не згірше як з іншими, втомлений Сем сів на здоровенний камінь навпроти тачки і з властивою йому невимушеністю зняв таку розмову:
— Доброго ранку, старий, — почав він.
— Доброго дня, хотіли ви сказати, — відповів двірник, похмуро поглядаючи на Сема.
— Ви вгадали, приятелю, — згодився Сем, — я й дійсно хотів сказати на добридень. Як ідеться?
— Не можу сказати, щоб, побачивши вас, став почувати себе краще.
— А це ж дивно, — сказав Сем, — бо ви, видима річ, людина весела, і глянеш на вас — аж душа радіє.
Вовкуватий двірник став, здається, ще вовкуватіший, але збити Сема з пантелику було не легко, і, прибравши заклопотаного вигляду, він звідався, чи не зовуть його пана Волкер.
— Ні — одказав двірник.
— І не Бравн, я думаю?
— Ні.
— І не Вілсон?
— Теж ні.
— То, значить, я помилився, і він, виходить, не має чести бути знайомим зо мною.