Замість відповісти, сердитий двірник вкотив у двір тачку й грюкнув хвірткою, пустивши повз уха зворушливе Семове прохання залишити на спомин про себе хоча б один пуколь свого волосся.
Містер Велер сидів на здоровезному камені, обмірковував пляна стукати в усі двері на п'ять миль кругом, питаючи, чи не живе тут міс Арабела Елен, і вираховував, скільки часу візьме ця операція, виходячи з ста п'ятдесяти або двох сот будинків на день. Аж тут на поміч йому прийшов щасливий випадок і зробив те, чого без його участи містер Велер не домігся б і за рік. В паркані суміжної садиби відчинилась хвіртка, і з двору вийшла служниця витрясти на вулиці кілька килимків.
Заглиблений у свої думки Сем, мабуть, помітив би тільки її гарненьку, чепурну постать, якби тут не було зачеплено його лицарських почувань. Він побачив, що молодій жінці ніхто не допомагає і що килими заважкі для неї самої. Містер Велер був людина по-своєму галантна і, звернувши увагу на зазначені обставини, похопився підвестися з каменя й підійшов до жінки.
— Знаєте, серденько, — цілком шанобливо сказав він, — ви можете попсувати собі фігуру, трусивши килими сами. Дозвольте допомогти вам.
Молода леді, яка до того часу скромно удавала, що не бачить джентлмена, повернулась до Сема (звичайно, щоб одхилити його пропозицію), але замість вимовити слово віджахнулась і досить голосно скрикнула. Не менше її був здивований і Сем, бо в стрункій дівчині його око впізнало вродливу покоївку містера Напкінса.
— Та це ж Мері! — зрадів Сем.
— Боже милий, як ви злякали мене, містер Велер! — сказала Мері.
Ми не знаємо, як і що саме відповів Сем. Знаємо тільки, що по недовгій павзі Мері знову скрикнула: „Годі вам, містер Велер!“ і що за кілька секунд перед тим з голови Сема злетів капелюш. На підставі цих двох ознак ми схильні думати, що вони замінялись одним-двома, а то й більше, поцілунками.
— Як це ви опинилися тут? — спитала Мері, коли перепинена розмова знову знялася.
