— Приїхав спеціяльно подивитись на вас, моя голубонько, — відповів містер Велер, офіруючи правду пристрасті.
— А звідки довідались ви, що я тут? — напосідала Мері. — Хто міг сказати вам, що я перейшла до інших панів ще в Іпсвічі і що вони переїхали сюди? Хто міг сказати це вам, містер Велер?
— О, тут то й питання, — лукаво сказав Сем. — Іхто б це міг переказувати мені про вас?
— Мабуть, містер Мазл?
— Ні, — урочисто похитав головою Сем, — не він.
— Тоді — куховарка?
— Напевне, так, — погодився Сем.
— Це — щось неймовірне; ніколи не чула за таке, — сказала Мері.
— Та й мені не доводилось, — признався Сем. — Але, Мері, серденько моє, — тут Сем став надзвичайно люб'язний, — в мене єсть одна дуже пильна справа. Торкається вона одного з друзів мого пана — містера Вінкля. Може, ви його пригадуєте?
— Це той, у зеленому фраці? — спитала Мері. — Я пам'ятаю його.
— Ну, так він страх як втіпався, і те кохання зовсім закрутило йому голову.
— Що ви кажете? — здивувалась Мері. — Правда, — запевнив Сем. — Та це ще було б нічого, якби ми могли знайти його любу. Ось я й бігаю скрізь, шукаючи якусь міс Арабелу Елен.
— Кого? — скрикнула вражена покоївка. — Міс Арабелу Елен.
— Боже мій! — верескнула Мері. — Та вона вже тижнів шість як живе в цьому будинкові, — і дівчина показала на ворота, в які ввійшов сердитий двірник. — Їхня покоївка, що услуговує й панночці, казала мені про це. Ми якось, коли пани ще спали, розмовляли з нею через паркан.
— Так вони, кажете, ваші сусіди?
— Найближчі, — відповіла Мері.
Це повідомлення так вразило містера Велера, що, аби не впасти, він мусив оповити талію своєї гарненької бесідниці, і опанував себе лише по тому, як вони замінялися деякими поцілунками.
