— Ну, коли це не щастя, то я не знаю вже, де його й шукати, — сказав нарешті Сем. — Найближчий будинок? А я оце цілий день намагаюся передати їй одне доручення.
— Тепер ви нічого їй не передасте, бо вона завжди буває з старою леді і тільки ввечері виходить погуляти в садку сама.
Сем трохи подумав і склав такого пляна військових дій: присмерком, коли Арабела звичайно іде в прохідку, він повернеться сюди. Мері пустить його до свого саду. Там він добудеться до межі з садом Арабели, стеребкається на мур і, під захистом крислатої груші, перебалакає з дівчиною та спробує сьогодні ж улаштувати зустріч містера Вінкля з нею. Нашвидку обговоривши з Мері деякі деталі, він заходивсь допомагати їй витрушувати килими. Не знаємо точно, скільки килимів вони витрусили, але можемо гадати, що їх було стільки, скільки разів Сем поцілував уродливу покоївку. Скромно пообідавши в найближчій таверні, містер Велер, коли почало сутеніти, повернувся до сліпого заулку. Ввійшовши за допомогою Мері до її саду й одержавши від неї багато застережень щодо цілости своїх рук та ніг і карку, Сем здерся на грушу й став чекати на Арабелу.
Чекав він дуже довго й почав уже втрачати надію побачити дівчину, аж раптом почув легкі кроки на рінистих доріжках і зараз же вздрів Арабелу, що, замислившись, походжала по садку. Коли вона підійшла до груші, Сем, аби делікатно об'явитися, став видавати силу різних пекельних звуків, природніх хіба літній людині, що змалку хворіє на хронічне запалення горлянки, круп і кашлюк.
Молода леді перелякано глянула туди, звідки виходили жахливі звуки, і ані трохи не заспокоїлась, побачивши між галузками груші якогось чоловіка. Безперечно, дівчина дременула б додому й збила б там цілу бучу, якби з переляку їй не відібрало ноги і вона не сіла на лаву, що, на щастя, стояла поблизу.
— Зомліла, — у замішанні мовив до себе Сем. — І що то за знак, що всі панночки зомлівають саме тоді, коли цього не треба. Слухайте, панно, міс Костопилице, мадам Вінкл.
