— Ми поїдемо, — сказав він.
— Я поїду, — одповів містер Піквік. — Сем, приготуйте мені пальто та подорожній шарф і замовте екіпаж на завтрішній вечір. Та нехай він приїде раніш, щоб нам не запізнитись.
Містер Велер почтиво доторкнувся до свого капелюша й подавсь готувати потрібне для експедиції.
Карета приїхала вчасно, і містер Велер, влашвавши містера Піквіка та містера Вінкля всередині, сам сів поруч із фурманом. За чверть милі до заулка вони спинились, звеліли фурманові чекати на них і решту путі пройшли пішки. Дорогою містер Піквік, приємно всміхаючись і всіма іншими способами виявляючи самозадоволення, видобув із кишені фрака потайний ліхтар і, на превелике здивування перехожих, почав показувати містерові Вінклеві його механізм.
— Мені повелося б більше, якби така штучка була зо мною за моєї останньої нічної експедиції. Правда, Семе? — спитав він у свого тодішнього компаньйона, що шанобливо плентався позаду.
— Гарна річ, коли вміти з нею поводитись, сер, одповів містер Велер, — але, на мою думку, якщо ви не хочете, щоб нас бачили, вам краще було б погасити свічку.
Зауваження Семове, очевидно, справило належне вражіння на містера Піквіка, бо він поклав ліхтар у кишеню й пішов далі мовчки.
— Сюди, сер, — мовив Сем. — Дозвольте я покажу вам дорогу. Ось у цей заулок.
В заулкові було зовсім поночі. Разів зо два містер Піквік витягав свій ліхтар, що кидав перед себе надзвичайно ясне кружало світла коло фута в прогоні. То було дуже гарно, але, коли ліхтар гасили, всі предмети навкруги здавались ще темнішими. Нарешті вони добулись до великого каменя. Тут Сем попросив свого пана й містера Вінкля посидіти трохи, а сам пішов пересвідчитись, чи чекає на нього Мері.
Повернувся він за п'ять або десять хвилин і повідомив, що хвіртку відчинено й усе в порядкові. Ідучи слідом за ним, містер Піквік і містер Вінкл незабаром опинились у садку.
