— А міс Елен уже вийшла, Мері? — спитав, страшенно хвилюючись, містер Вінкл.
— Не знаю, сер, — відповіла гарненька покоївка. — Я думаю, що найкраще буде, як містер Велер допоможе вам злізти на дерево; містер Піквік, мабуть, ласкаво погодиться доглядати, чи не йде хто заулком, а я вартуватиму з того боку саду. Боже милий, що це таке?
— Цей клятий ліхтар занапастить нас усіх, — з пересердя скрикнув Сем. — Не робіть так, сер. Ви ж бо пускаєте світло просто у вікна вітальні.
— Ото лихо! — аж одскочив на бік містер Піквік. — Я ж не хотів цього.
— А тепер ви освітлюєте сусідній будинок, — дорікнув Сем.
— А, лишенько, — і містер Піквік повернувся в інший бік.
— А тепер ви освітлюєте стайню, і вони подумають, що там горить, — сказав Сем. — Та затуліть бо свічку, сер. Невже ж ви й цього не вмієте?
— Це — найдивніший ліхтар, який мені за мого життя випадало бачити! — згукнув містер Піквік, до краю вражений такими несподіваними світляними ефектами. Я ніколи не бачив такого міцного рефлектора.
— Він подолає й нас, якщо ви вироблятимете ним такі штуки, сер, — зауважив Сем, коли містер Піквік по багатьох спробах спромігся таки спустити скло. — О! я чув кроки леді. Ну, лізьте мерщій, містер Вінкл.
— Стійте, стійте, — зупинив його містер Піквік. — Я мушу поговорити з нею перший. Поможіть мені, Семе.
— Обережно, сер, — попередив Сем, спираючись головою об мур і підставляючи спину. — Станьте на грядку, сер. — А тепер — гоп!
— Я боюся зробити вам боляче, Семе, — завагався містер Піквік.
— Дарма. Дайте йому руку, містер Вінкл. Міцніш, сер, міцніш. Готово.
Поки Сем говорив, містерові Піквікові ціною зусиль, понадприродних для джентлмена його віку, пощастило всталитись на Семовій спині. Потім Сем випростався, і, підтримуваний за ноги Вінклем, містер Піквік примістив свої окуляри якраз понад гребенем муру.
