— Люба міс! — сказав містер Піквік, визираючи з-за муру. — Не лякайтесь, люба міс. Це — тільки я.
— О, на бога, уходьте, містер Піквік! — благала Арабела. — Нехай усі підуть звідси. Я так боюся; так перестрашилася. Не лишайтесь тут, любий, дорогий міст Піквік. Ви впадете й уб'єтесь до смерти. Я знаю, що ви уб'єтесь до смерти.
— Не хвилюйтесь, прошу, люба міс, — заспокоював її містер Піквік. — У вас немає ніяких підстав боятися. Запевняю вас. Не рухайтеся, Семе.
— Добре, сер, — відповів містер Велер. — Тільки злазьте мерщій. Ви таки важкенький.
— Одну хвилиночку, Семе, — просив містер Піквік. — Я хочу лише сказати, люба міс, що я не дозволив би моєму другові бачитись із вами в такий потаємний спосіб, якби ви жили в інших умовах. І, щоб надати його вчинкові пристойнішого вигляду й позбавити вас будь-яких неприємностей у дальшому, я з'явився сюди сам. Оце й усе, що я хотів сказати.
— Дуже вдячна вам, містер Піквік, за вашу люб'язність, — відповіла Арабела, втираючи очі хусточкою.
Вона, імовірно, сказала б значно більше, якби містер Піквік в наслідок недоречного руху Сема цілком несподівано не зник з-понад муру і не впав на землю. Проте він зараз же звівся на рівні ноги і, попросивши містера Вінкля не баритися, із запалом юнака побіг вартувати. Надхненний його прикладом, містер Вінкл миттю був на гребені муру, затримавшись тільки на секунду, щоб доручити Семові доглядати свого пана.
— Я не спущу його з ока, сер, — запевнив містер Велер, — можете цілком покластись на мене.
— А де він? Що він робить? — непокоївся містер Вінкл.
— Нехай бог благословить його старі гетри, — відповів Сем, виглянувши за хвіртку. — Він із своїм потайним ліхтарем стереже заулок. Ніколи за життя не бачив я такої людини. Його душа, напевно, народилася років на двадцять п'ять пізніш як його тіло.
Та в містера Вінкля не було часу слухати хвалебні слова своєму приятелеві. Він зскочив з муру, кинувся до ніг міс Арабели й запевняв, що кохає дівчину, із красномовністю, гідною самого містера Піквіка.
