І дійсно, сеанс незабаром розпочався. Огрядний тюремник, одбувши свою варту, сів побіч і час од часу кидав нібито випадкові погляди на містера Піквіка, а довгий худорлявий чоловік, що заступив його на варті, сунувши руки під фалди фрака, став навпроти і не спускав нашого героя з ока. Третій — похмурий джентлмен, очевидячки, відірваний од чаю, бо не встиг щце пережувати залишків хліба з маслом — примістився коло самого містера Піквіка і, поклавши руки на коліна, вивчав його зблизька. Не в довгім часі до гурту приєднались ще двоє і собі втупили очі в обличчя в'язня. Містер Піквік почував себе дуже погано і ввесь час совався на своєму стільці. Але, доки сеанс не скінчився, він нікому не зробив зауваження; навіть Семові, що, стоячи позад нього, почасти міркував про прикре становище свого пана, а почасти з превеликим задоволенням уявляв собі, як би то було хороше, коли б йому дозволили кинутись на цих тюремників і добре налатати їм боки: всім разом і кожному зокрема.
Нарешті портрета зняли і містерові Піквікові сказали, що тепер він може іти до камери.
— А на чому ж я спатиму сьогодні? — звідався вчений муж.
— Я й сам не знаю цього, — відповів кремезний тюремник. — Завтра ми примістимо вас кудинебудь, і там ви спроможетесь улаштуватись так, що й уставати не захочете. Перша ніч буде не така вже спокійна, але завтра все буде гаразд.
По досить довгій дискусії виявилося, що в одного з тюремників єсть ліжко, яке він міг би на цю ніч оддати у винаєм, і містер Піквік радо погодився заплатити за нього.
— Ходім зо мною, я вам зараз же покажу ваше ліжко, — сказав тюремник. — Воно не дуже велике, але спати в ньому — сама насолода. Сюди, сер.
Вони пройшли внутрішніми воротами і спустились на кілька щаблів униз. Ключ за їхніми спинами повернувся, і містер Піквік уперше за свого життя опинився між мурів в'язниці для винуватців.
