Містер Том Рокер — джентлмен, що супроводив містера Піквіка, — зійшовши вниз сходами, раптом узяв праворуч, пройшов крізь одчинені навстяж двері, піднявся по інших коротеньких сходах і ступив у довгий вузенький коридор, брудний і низький, ледве освітлюваний з двох противних кінців парою вікон.
— Оце тут, — сказав джентлмен, засунувши руки в карман і через плече поглядаючи на містера Піквіка, — оце тут у нас заля для прогулянок.
— А! — мовив містер Піквік, дивлячись на темні засмічені сходи, що, здавалося, провадили до цілого ряду вогких похмурих глибок, — а то, певне, льохи, де в'язні переховують своє вугілля. Неприємна штука, я думаю, спускатись туди, але зате вони дуже вигідні.
— Дивно було б, якби не були вони вигідні, — одповів джентлмен. — Адже там живе чимало люду, і добре живуть, насмілююсь гадати.
— Любий друже, — мовив містер Піквік, — невже ви хочете сказати, що в цих жахливих скотах мешкають людські істоти?
— Як то хочу сказати? — обурився й здивувався містер Рокер. — А чому б я не казав цього?
— Живуть! Вони живуть там унизу? — згукнув містер Піквік.
— Авжеж живуть там унизу й помирають, і помирають досить часто. І що вас дивує? Зрештою, це зовсім не погане місце. Хіба не вірно?
