я написав би їм передніш, та боявся, що мої побажання розтрусяться у вагоні.
— Не турбуй джентлмена своїми чемностями, Зефіре, — веселим тоном сказав чоловік із бурцями. — Ти ж бачиш, що йому охота вкинути чарчину. Ти спитав би краще, чого саме він хоче випити.
— А правда; я й забув зовсім, — погодився танцюриста. — Чого буде вам завгодно хильнути, сер? Портвайну, чи ви волієте вишнівки? Я з свого боку порадив би вам елю, сер. — А, може, ви хочете спробувати портеру, сер? Дозвольте мені мати приємність зняти ваш нічний ковпак, сер. І промовець стягнув цю частину вбрання з голови містера Піквіка й насадив її на голову п'яного чоловіка, який, певний, що розважає численних слухачів, наймеланхолійнішим тоном виводив своєї комічної пісні.
Силоміць зняти нічний ковпак з вашої голови й накласти його на незнайомого, дуже неохайного джентлмена — жарт, хоча й дотепний, але, безперечно, неприємний для того, кого взято на жарт. Так само поставився до нього й містер Піквік, що без ніякого попередження схопився з ліжка, зацідив Зефіра в груди так, що тому відібрало значну частину здібностей, зв'язаних з його ім'ям, і, здобувши свій ковпак, одважно прибрав оборончої пози.
— Ну, виходьте, виходьте обидва, обидва виходьте! — згукнув містер Піквік, задихаючись од обурення не менш, ніж од виявленої ним енерґії.
Вразила ворогів сміливість містера Піквіка чи та спритність і швидкість, з якими він вихопився з під ковдри і всією своєю вагою навалився на танцюриста, ми не знаємо. В кожному разі, обоє були вражені й збентежені, бо замість відповісти на виклик вони перезирнулися й вибухнули оглушливим реготом.
— Хватський хлопець, люблю за це, — сказав Зефір. А тепер плигайте знову на ліжко, а то застудитесь. Не забилися, сподіваюсь? — і він простягнув п'ятірню розміром з жовту руку, що іноді висить над крамницею рукавичника.
— Звичайно, не забився, — відповів містер Піквік. Його збудження вже минулося, і він почував, як долівка холодить йому ноги.
