— Дозвольте й мені мати честь, — подав свою правицю джентлмен з бурцями.
— Дуже радий, сер, — сказав містер Піквік і, врочисто стиснувши простягнені до нього руки, знову ліг на ліжко.
— Мене зовуть Сманґл, сер, — ознайомив чоловік з бурцями.
— Оо! — протяг містер Піквік.
— А мене — Майвінс, — сказав танцюриста.
— Надзвичайно приємно, сер, — мовив містер Піквік.
— Гм! — кахикнув Сманґл.
— Прошу, сер, ви щось сказали? — звідався містер Піквік.
— Ні, нічого, — одповів той.
— А мені здалося, що ви вимовили якесь слово, пояснив містер Піквік.
Все це було надзвичайно мило й люб'язно, і, аби дійти остаточної злагоди, містер Сманґл не один раз запевняв містера Піквіка, що дуже поважає почуття джентлмена. Це признання робило йому велику честь, бо, глянувши на Сманґля, ніхто не подумав би, що такі почуття можуть бути зрозумілі для нього.
— Ви потрапили сюди як банкрут, сер? — спитав містер Сманґл.
— О, ні, — відповів містер Піквік. — Я зовсім не банкрут.
— То вас, може, незабаром і звільнять?
— Боюся, що ні, — сказав містер Піквік. — Я одмовився платити відшкодування в одній справі і через це й опинився тут.
— Ах, — зідхнув Сманґл, — а мене занапастив папір.
— У вас була паперова крамниця? — наївно спитав містер Піквік.
— Крамниця? Нічого подібного. Хай вона згорить, та крамниця! Я настільки поважаю себе, що не став би торгувати. Ні, кажучи про папір, я маю на увазі векселі.
— А! ви вживаєте це слово он в якому розумінні, — здогадався містер Піквік.
— Чорт побирай! Невдача може спіткати кожного джентлмена, — сказав містер Сманґл. — Ну, і що ж з
