— Звичайно ж, неможливо, — погодився Сем. — Я це ще перед тим, як прийшов сюди.
— Адже вони з'їдять його живцем, Семі, — бідкався старий.
— Так думаю і я, — сказав Сем. — А чи не бачиш ти якого виходу з цього становища!
— Ні, не бачу Семі.
— Ніякого?
— Ніякого. Хіба що, — тут промінь блискучої думки освітив обличчя старого, і, нахилившись до вуха сина, він прошептав: — Хіба що ми винесемо його зашитого в матраці або переберемо за стару жінку та ще напнемо на голову зелений серпанок.
Сем зневажливо поставився до обох пропозицій і повторив своє запитання.
— Ні, — одмовив старий джентлмен, — якщо він не хоче, щоб ти там залишався, Семі, то я не бачу ніякого виходу.
— Тоді я скажу тобі, що треба робити. Я попрошу тебе позичити мені двадцять п'ять фунтів.
— Ну, а потім? — зацікавився містер Велер.
— Потім? А, може, ти за п'ять хвилин зажадаєш, щоб я повернув тобі їх. А я, мабуть, відповім, що не хочу платити. Адже тобі не спаде на думку заарештувати через такий невеличкий борг свого власного сина й посадовити його у Флітську в'язницю?
По цих словах батько й син замінялися складним телеграфним шифром кивів та мигів, після чого містер Валер сів на кам'яні сходи й реготався аж доки не став червоний, як буряк.
— Що то за стара личина! — скрикнув Сем, обурений таким марнотратством дорогоцінного часу. — Чого ти регочешся, коли в нас і так нема зайвої хвилини? Де в тебе гроші?
— В чоботі, Семі, в чоботі, — одповів батько, приводячи до ладу риси свого обличчя. — Подерж мого капелюша, Семі.
Позбавившись цієї перепони, містер Велер раптом нахилився на бік, сунув руку за праву халяву і по довгому шуканні видобув велику кишенькову книжку на цупких шкуратяних застіжках. З тої книжки він витяг
