До кінця липня лишалося ще коло тижня. В літньому садку одного з лондонських передмість сиділи за столиком місіс Бардл з сином, наші старі знайомі панії Сандерс та Кляпінс і сестра останньої — місіс Радл — і розкошували чаєм з смачними бутербродами. Банкет був саме в розпалі, коли на шляху задеренчали колеса екіпажа, що їхав з міста й нарешті спинився біля воріт садка.
— Ще відвідачі, — сказала місіс Сандерс.
— Якийсь джентлмен, — додала місіс Радл.
— Та це ж містер Джексон, молодий чоловік з контори Додсона та Фога! — скрикнула місіс Бардл. — Боже милий! Невже ж це містер Піквік погодився сплатити мені відшкодування!
— Або пропонує побратись із ним, — висловила гадку місіс Кляпінс.
— Ну чого він там марудиться? — нетерпеливилася місіс Радл. — Чому не поспішає?
Тимчасом містер Джексон, замінявшися кількома фразами з своїм супутником — пошарпаним чоловіком у чорних штанях і з грубезним ясеновим ціпком у руках — простував до того місця, де снідали дами.
— В чім справа? Трапилося щось важливе, Містер Джексон? — нервувалася місіс Бардл.
