— Ви не з тутешнього театру, сер?
— Так, сер, — ані трохи не зніяковівши, одповів незнайомий.
— Це — мандрівний актор, — зневажливо сказав ляйтенант і, повернувшись до доктора, додав: — він бере участь у виставі, яку офіцерство 52-го полку влаштовує сьогодні ввечері. Вам не можна битись із ним, Слемере.
— Безперечно, — поважно ствердив Пейн.
— Шкодую, що завдав вам клопоту, сер, — сказав містерові Піквікові ляйтенант Теплтон. — Дозвольте зауважити, що найвірніший спосіб уникати таких прикрих сцен у дальшому, — це бути вибагливішим у доборі своїх знайомих. На добраніч, сер! — і ляйтенант, уклонившись, вийшов з кімнати.
— Дозвольте і мені сказати, сер, — промовив запальчастий доктор Пейн, — що будь я Слемер або Теплтон — я б розквасив носа вам і всім вашим товаришам. Моє прізвище — Пейн, сер; доктор Пейн з 43-го полку. На добраніч, сер! — І по цих словах він велично вийшов з кімнати в супроводі доктора Слемера, що не сказав нічого, але опік усіх піквікців обуреним поглядом.
Стримуваний гнів і крайній подив розпирали Піквікові груди, за малим не розриваючи його камізельки. Вір остовпів і майже безпритомно дивився перед себе. Стукіт дверей привів його до пам'яті, і він кинувся вперед з люттю в погляді і з полум'ям в очах. Його рука була на дверях. Ще одна мить — і вона стискувала б уже горло доктора Пейна з 43-го полку, та, на щастя, містер Снодграс вхопив за фалди свого шановного лідера і потягнув його назад.
— Держіть! — кричав Снодграс. — Вінкле, Тапмене, держіть його! Він не повинен губити своє дорогоцінне життя з-за такої дурниці.
— Пустіть мене! — гукав містер Піквік.
— Тримайте цупко! — галасував містер Снодграс, і спільними зусиллями всього товариства містера Піквіка пощастило впровадити в крісло.
— Дайте йому відсапатись, — сказав незнайомий, бренді з водою… хватський старенький… розприндився, наче гиндик… ковтніть цього… а… надзвичайно! — Спробувавши на собі вплив мішанини,
