— Маєте зараз же скрутити йому в'язи, — поважно примовився власник похідного стільця.
— Тихо, Пейне! — сказав ляйтенант. — Дозвольте спитати вас, сер, — удався він до містера Піквіка, спантеличеного непристойною сценою, — чи належить ця особа до вашої компанії?
— Ні, сер, — відповів містер Піквік, — він у нас у гостині.
— Він — член вашого клубу, як не помиляюся? — допитувався ляйтенант.
— Ні, звичайно.
— І ніколи не носив ґудзиків з ініціялами клубу?
— Ні, ніколи, — одказав здивований містер Піквік.
Ляйтенант Теплтон повернувся до доктора Слемера і знизав плечима, ніби беручи під сумнів його пам'ять. Маленький лікар сердився і мав розгублений вигляд. А містер Пейн люто позирав на променистий вид безневинного Піквіка.
— Сер, — сказав доктор, зненацька звернувшись до містера Тапмена, тоном, що примусив цього джентлмена підстрибнути, немов у ногу йому ввігналася голка, — сер, вчора ввечері ви були на балі!
Містер Тапмен, не спускаючи очей з обличчя містера Піквіка, ледве чутно погодився.
— І цей, — ткнув доктор пальцем на все ще нерухомого незнайомого, — був разом із вами.
Містер Тапмен не заперечував і цього факту.
— Тепер, сер, — доктор удався до незнайомого, — я питаю вас ще раз: дасте ви мені свою візитову картку і поводитиметесь, як личить джентлменові, або волієте примусити мене накарати вас тут же?
— Стійте, сер, — втрутився містер Піквік, — я не можу дозволити цього без деяких пояснень. Розкажіть, що сталося, Тапмене.
Злегка торкнувшись історії із запозиченням фрака, містер Тапмен підкреслив, що то сталося „по обіді“, невиразно перепросив за свою поведінку і дав незнайомому цілковиту змогу виплутуватись самому. Той, видимо, намірився був узяти слово, коли ляйтенант Теплтон, що ввесь час уважно придивлявся до нього, з призирством у голосі спитав:
