— Тепер, сер, — промовив містер Піквік, коли всі сіли до столу, — чи не розкажете ви нам те, що ласкаво обіцяли розповісти?
|
|
Нам було б надзвичайно приємно поділитись з читачами думкою, що її висловив з приводу оповідання Безталанного Джемі містер Піквік, але саме як він приготувався говорити, у кімнату вступив слуга й проголосив:
— Якісь джентлмени до вас, сер.
Треба гадати, що містер Піквік мав на оці вщастити як не світ, то околиці Лондону вельми важливими міркуваннями, бо він суворо глянув на слугу й перебіг поглядом по всьому товариству, ніби шукаючи відомостей про нових гостей.
— А, — підвівся з стільця містер Вінкл, — це мої приятелі. Нехай увійдуть. Дуже симпатичні люди, — додав містер Вінкл по виході слуги, — офіцери 97-го полку. Я познайомився з ними у не зовсім звичайний спосіб сьогодні ранком. Вам, напевне, вони сподобаються.
Душевна рівновага містера Піквіка враз відновилася. У кімнату, у супроводі слуги, ввійшли три джентлмени.
— Ляйтенант Теплтон, — сказав містер Вінкл. — Ляйтенант Теплтон; містер Піквік — доктор Пейн; містера Снодграса ви вже бачили; містер Тапмен — доктор Пейн; доктор Слемер — містер Піквік; містер Тапмен — доктор Слем…
Тут містер Вінкл раптом спинився, бо постать і містера Тапмена, і доктора виявляли глибоке збудження.
— Я бачив уже джентлмена, — сказав з притиском доктор.
— Правда? — здивувався містер Вінкл.
— І цього теж, як не помиляюся, — додав доктор, допитливо вдивляючись у незнайомого в зеленому фраці. — Здається, я зробив цій особі одну серйозну пропозицію, яку вона визнала за краще відхилити. — Кажучи таке, доктор лихим оком кинув на незнайомого і шепонув щось ляйтенантові Теплтонові.
— Не може бути! — промовив цей джентлмен.
— Кажу ж бо вам, — настоював доктор Слемер.
