Містер Піквік, як ми сказали, був уже цілком виснажений гонитвою і збирався відмовитись од ловів, коли капелюш наткнувся на колесо ланда, яке було в числі шести інших екіпажів, що витяглись в одну лінію саме на тому місці, до якого мчав капелюш. Скориставшися з нагоди, містер Піквік стрілою кинувся наперед, заволодів своєю власністю, осадив її собі на голову й спинився, щоб звести дух. Не минуло й півхвилини, як він почув своє ім'я, вимовлюване голосом, в якім містер Піквік одразу впізнав голос містера Тапмена, а глянувши вгору — вздрів картину, що вразила й звеселила його.
В одкритому ланді, од якого, аби вільніш почувати себе серед натовпу, відпрягли коні, стояв огрядний старий джентлмен, дві молоді панни в шарфах, молодий добродій, очевидно, закоханий в одну з панн у шарфах, леді непевного віку — імовірно, тітка тих панн — і містер Тампен з таким невимушеним виглядом, ніби він з дитинства був членом цієї родини. Ззаду до ланда був примоцьований кіш величезного розміру, — один з кошів, що в спостережливому мозкові викликають думки про холодну дичину, язики та пляшки з вином, — а на передку куняв гладкий червоновидий хлопець, якого кожен, навіть малоуважливий, доглядач одразу й непомильно визначив би як офіційного розподільчого тих благ, що містилися в коші.
Містер Піквік тільки встиг перебігти очима по всіх цих цікавих предметах, як його вірний учень озвав його:
— Піквік! Піквік! — гукав містер Тапмен. — Лізьте сюди. Мерщій!
— Заходьте, сер. Піднімайтесь, прошу, до нас, — сказав огрядний джентлмен. — Джо! Знову заснув, кляте хлопчисько! Джо, спусти підніжок. — Гладкий хлопець не кваплячись скотився з передка, спустив підніжок і гостинно відчинив дверчата. На цей момент до ланда підійшли містер Снодграс і містер Вінкл.
— Місця вистачить на всіх, панове, — сказав огрядний джентлмен. — Двоє всередині, один на передку. Джо, посунься трохи. Прошу. — Він простяг руки й допоміг улізти в ландо спершу містерові Піквікові, а потім
