— Мабуть, нам слід було лягти на землю? — запропонував містер Снодграс.
— Ні, ні; покищо це зайве, — одмовив містер Піквік. Губи йому ніби тремтіли, щоки помітно пополотніли, але жадного слова страху не злетіло з уст цього безсмертного мужа.
Містер Піквік мав рацію — стрілянина припинилася. Та скоро він повіншував себе з правильністю своїх передбачень, як якийсь новий рух позначився в рядах війська. Чути було хрипкі слова команди, і раніш, ніж будь-хто з товариства встиг збагнути значіння маневру, всі шість полків, наставивши рушниці, удвоє швидшим проти звичайного кроком лавою сунули на те місце, де стояв містер Піквік із приятелями.
Друга частина війська, що з'явлення її на полі так збентежило містера Піквіка кілька секунд тому, мала відбити удавану атаку на фортецю. В наслідок цього наші піквікці несподівано опинилися між двома довгими шерегами салдатів. Один із них бігцем наступав, а другий готувався рішуче обороняти свої позиції.
— Гей! — кричали офіцери загону, що наступав.
— Геть з дороги! — гукали офіцери загону, що оборонявся.
— Куди ж нам іти? — волали зворушені піквікці.
— Геть, геть, геть! — була єдина відповідь. На мить сталося щось дике: важкі кроки тисяч ніг, жахне струсіння, приглушений сміх півдванадцятка полків пройшли понад ними, а в повітрі метлялись підошви знятих догори чобіт містера Піквіка.
Перше, що стало перед очима містера Снодграса, коли він, встругнувши разом із містером Вінклем поневільного піруета, сів на землю й почав жовтою хусткою запиняти кров з носа, був його шановний лідер, що на деякому віддаленні гнався за своїм капелюшем.
Повівав доволі буйний вітер, і капелюш містера Піквіка котився спереду нього, немов на перегонах. Вітер віяв, містер Піквік задихався, капелюш котився все далі та далі, стрибаючи наче той дельфін між бурхливими хвилями. Він, певне, зовсім зник би, і містер Піквік думав уже віддати його на волю долі, коли щасливий випадок спинив біг утікача.
