повітрі весело замайоріли стяги, заблищала проти сонця зброя, і колона по колоні почали виходити на рівнину. Часті спинялися і шикувалися. По рядах перебігли слова команди, віддаючи ясу, брязнули рушниці, і перед фронт у супроводі полковника Балдера й численного офіцерства прискочив начальник військової округи. Враз ударили всі оркестри; всі коні стали диба, посунулись назад і замахали хвостами. Собаки брехали, юрба вищала з захоплення, військо стояло струнко, і, скільки кинути оком, бачити було тільки довгу алею червоних мундирів і білих штанів.
— У нас чудове місце, — зауважив, озирнувшись, містер Піквік. Натовп круг них потроху розсіявся, і наші піквікці були майже самі.
— Чудове! — озвалися в одне містер Снодграс і містер Вінкл.
— Що це вони тепер роблять? — спитав містер Піквік, дивлячись у прозорну трубу.
— То вони… вони… здається… вони, здається, наміряються стріляти, — одповів містер Вінкл, міняючись на виду.
— Дурниця! — сказав містер Піквік.
— А мені теж здається, що вони хочуть стріляти, ствердив містер Снодграс, трохи збентежений.
— Не може бути, — одмовив містер Піквік. Ледве встиг він вимовити ці слова, як всі шість полків піднесли рушниці, ніби мавши одну для всіх мету, а за ту мету — піквікців, і випалили разом.
За таких одповідальних обставин перед спустошливим огнем сліпих набоїв, зморений операціями війська, що новий загін його з'явився в противному кінці поля, містер Піквік виявив цілковиту витриманість і самовладання, властиві всім великим розумам. Він схопив містера Вінкля за руку і, примостившися між цим джентлменом і містером Снодграсом, поважно повчав їх, що, як не рахувати можливости оглохнути, іншої безпосередньої небезпеки в цій стрілянині немає.
— А уявіть собі, що якийсь салдат помилково зарядить свою рушницю не сліпим набоєм, — сказав містер Вінкл, блідий на саму згадку про такий випадок. — Я чув, як щось просвистіло в повітрі коло мого вуха.
