містер Вінкл доторкнувся до поводів, як кінь перекинув їх через свою голову і посунув задки, витягнувши їх на всю довжину.
— Конику, кониченьку, гарний мій конику! — заспокоював його містер Вінкл. Та гарний коник, видима річ, не любив підлещування, і за десять хвилин містер Вінкл був од нього не ближче, ніж коли почав свої умовляння.
— Що робити? — скрикнув містер Вінкл, пропанькавшись із конем ще чимало часу. — Я ніяк не можу підійти до нього.
— Проведіть його за гнуздечку до найближчої застави, — порадив містер Піквік.
— Та він не піде, — гримонув містер Вінкл. — Злізьте й подержте його.
Містер Піквік був утілена добрість і гуманність. Він закинув віжки на спину коневі, спустився з передка, одвів екіпаж у бік, щоб не заважав нікому проїздити по шляху, і, залишивши в шарабані містера Снодграса і містера Тапмена, поспішився допомогти приятелеві.
Побачивши містера Піквіка з пугою в руці, кінь змінив коловоротні рухи на відступні і примусив містера Вінкля, який все ще висів на одному кінці поводів, бігти хутчіш, ніж перше. Містер Піквік кинувся йому на поміч, але що швидше біг містер Піквік наперед, то швидше кінь посувався назад. Нарешті містер Вінкл, що руки йому за малим не вийшли з суглобів, випустив поводи. Тоді кінь спинився, озирнувся, кивнув головою, повернувся й спокійно подався до Рочестера. Містер Піквік і містер Вінкл розгублено дивилися один на одного. Шум коліс неподалеку взяв на себе їхню увагу.
— Боже мій! — в розпачі скрикнув містер Піквік. Оце й другий кінь тікає.
Це була суща правда. Тварина перелякалася. Віжки були в неї на спині. Наслідки передбачити не трудно. Вона понеслася разом із шарабаном і містерами Тапменом та Снодграсом у ньому. Гони тривали недовго. Містер Тапмен викинувся з екіпажа просто в живопліт, що ним було облямовано дорогу. Містер Снодграс пішов його слідом. Наткнувшись на дерев'яні поруччя моста, екіпаж зовсім розвалився. Тоді кінь спинився і став роздивлятись на наслідки заподіяної ним руїни.
