Першим ділом наших двох друзів було визволити своїх компаньйонів з їхнього живоплітного ліжка, після чого вони із невимовним задоволенням констатували, що Снодграс і Тапмен одбулися самими численними дряпаками від колючок та пошматованими костюмами. Далі треба було зняти з коня збрую. Закінчивши цю складну процедуру, товариство поволі пішло далі, ведучи з собою коня й залишивши шарабан на призволяще.
Тільки над вечір четверо наших друзів і їхній чотириногий компаньйон вийшли на дорогу, що вела до Мейнорської ферми.
— Де це ви були? — встрів їх гостинний джентлмен. — Я чекав на вас цілий день. Е, та який же у вас втомлений вигляд! А це, що? Дряпаки. Не поранені, сподіваюся? Ні? Дуже радий. Та ви й подерлися! Га? Маловажно! Тут це зчаста трапляється. Джо! Спить знову! Джо, візьми коня джентлменів і відведи в стайню.
Гладкий хлопець забрав коня, а старий джентлмен, співчуваючи гостям у тій частині їхніх пригод, що її вони визнали за можливе розповісти, повів їх на кухню.
— Зараз усе поладнаємо, а тоді я представлю вас нашим. Емо, принеси вишнівки! Джейн — голку й ниток! Мері — води й рушників! Ну, ну, дівчата, живо, не баріться!
Три чи чотири рум'яні дівчини кинулись виконувати його завдання, а двоє головатих повновидих хлопців, вставши з-перед коминка, де, не вважаючи на травень, палав огонь, метнулись у якийсь темний закуток і повернулись звідси з ваксою й півдванадцятком щіток.
— Готові? — спитав старий джентлмен, коли його гості були помиті, полагоджені, наваксовані та напились вишнівки.
— Цілком, — одповів містер Піквік.
— То ходім! — і товариство, пройшовши багатьма темними переходами, підійшло до дверей залі.
— Вітаю вас, джентлмени, з прибуттям до Мейнорської ферми! — сказав господар будинку, широко розкриваючи перед ними двері.
Всі, хто були в залі, встали, щоб привітати містера Піквіка і його друзів, і поки точилася церемонія рекомендування за формальностями, наш герой мав до-
