душними вигуками „Піквік!“ з боку своїх прихильників, славетний муж повільно піднявся на крісло, де перед тим сидів, і удався з промовою до членів ним же заснованого клубу! Який матеріял для художника постачила б ця зворушлива сцена! Красномовний Піквік, ґраціозно засунувши одну руку під фалду фрака, другою на підтримку своєї проречистости вимахує в повітрі.
Підвищене становище виносить на явність його галанці й черевики, що, будь вони на якійсь звичайній особі, лишилися б непомітні, але вдягнені на Піквіку навіювали побожну, коли можна так висловитись, пошану. Навкруги — люди, що зголосилися поділяти з ним небезпеки його мандрів, а зате мали щастя поділяти й славу його відкрить. Праворуч сидів містер Тресі Тапмен, занадто вразливий Тапмен. Коли йшлося про найцікавішу й найбільш простиму ваду чоловічу — кохання, — він із розважливістю та досвідом мужніх літ сполучав ентузіязм і запал хлопця. Час і добрий харч трохи поширили його романтичну поставу. Чорна шовкова камізелька дедалі вужчала. Палець по пальцеві зникав на ній з очей Тапменових золотий ланцюжок од годинника, обшире підборіддя раз-по-раз більше закривало його білу краватку, а душа Тапменова не зазнавала змін: ним завжди керувало преклонство перед прекрасним родом. Ліворуч великого ватажка сидів поет Снодграс, а побік останнього — спортсмен Вінкл. Перший поєтично кутався в синє пальто таємничого фасону з коміром з песької шкури, а другий красувався в новій зеленій мисливській курті, картатій нашийній хустці і облиплих штанях.
Промову містера Піквіка і дебати з приводу неї заведено до протоколів клубу. І та, і інші мають багато спільного з промовами та дебатами в усіх знаменитих товариствах. Що простежити схожість між вчинками видатних осіб завжди корисно, то ми й подаємо тут відповідні сторінки.
„Містер Піквік зауважив (каже секретар), що слава люба серцеві кожної людини. Слава поета люба серцеві його друга Снодграса; слава переможця — не менш люба серцеві його друга Тапмена, а бажання здобути
