— Чи можу ж я, — промовив Джінгл, не відводячи очей од обличчя міс Рахіль, — чи можу я бачити… любе створіння… жертва безсердечної зажерливости!
Деякий час він нібито змагався з багатьма різноманітними почуваннями, а потім тихо сказав:
— Містер Тапмен шукає тільки ваших грошей.
— Негідник! — верескнула обурена тітка (сумніви містера Джінгля було розвіяно — вона мала гроші).
— Ще більше, — вів далі Джінгл, — кохає іншу.
— Іншу! — зойкнула леді. — Кого?
— Коротенька дівчина… з карими очима… небога Емілія. — Запала мовчанка.
Коли в цілому світі й був хтось, кого тепер тітка смертельно й щиро ненавиділа, то це була Емілія. Обличчя й шия її почервоніли, вона, не кажучи ні слова, зневажливо хитнула головою й сказала:
— Не може бути. Я не вірю цьому.
— Попильнуйте їх.
— Буду, — відповіла тітка.
— Як він на неї дивиться.
— Буду.
— Як він говорить із нею.
— Буду.
— Сьогодні за обідом він сяде коло неї.
— Нехай.
— Він говоритиме їй компліменти.
— Нехай.
— Буде віддавати всю свою увагу.
— Нехай.
— І зневажатиме вас.
— Мене! — охнула тітка. — Він — мене! — і леді затремтіла від гніву й ревнощів.
— Тоді ви переконаєтесь? — спитав Джінгл.
— Переконаюся.
— І помститесь?
— Так.
— Ви відмовитесь од нього?
— Назавжди.
— І візьмете когось іншого?
— Так.
— Візьмете?
