В коридорі залунали важкі кроки. Двері їдальні раптом одчинилися, і в кімнату ввалився слуга, що першого дня ваксував чоботи містера Піквіка, а за ним і вся челядь.
— Що то в біса за знак? — гримнув господар.
— Чи не горить кухня, Емо? — занепокоїлась стара леді.
— Що ви, бабуньо! — скрикнули панни.
— В чім справа? — грізно спитав господар.
— Слуга набрався духу й тихо відповів:
— Вони поїхали, пане! Зовсім поїхали, сер! (Тут містер Тапмен поклав ніж на виделку й пополотнів).
— Та хто поїхав? — розлютився містер Вордл.
— Містер Джінгл і міс Рахіль, сер. В кареті з „Голубого Лева“ в Маглтоні. Я був там, але не міг спинити їх і тому зараз же прибіг сюди.
— А я сплатив його витрати! — як навіжений схопився з свого місця містер Тапмен. — Він узяв у мене десять фунтів. Держіть його! Він обдурив мене. Я не залишу цього. Я позиватиму, Піквік! Я не дозволю цього. — І, вигукуючи якісь безладні фрази, безталанний джентлмен у нападі розпачу забігав круг кімнати.
— Пожалься, боже! — згукнув містер Піквік, злякано дивлячись на незвичайну жестикуляцію свого друга. — Він з'їхав з глузду! Що його робити?
— Робити! — галаснув господар, почувши тільки останнє слово. — Запряжіть коня в кабріолет! Я поїду до готелю й наздожену їх. А де цей лайдак Джо?
— Я тут. Але я не лайдак, — озвався голос гладкого хлопця.
— Пустіть мене, Піквік, — кричав Вордл, кидаючись до сонливого хлопця. — Його підкупив цей негідник Джінгл, щоб збити мене з пантелику, і він понавигадував казначого про мою сестру й мого друга Тапмена. — Пустіть мене до нього!
— Не пускайте! — верещали жінки, що серед голосів їх виразно чути було голосіння гладкого хлопця.
— Не смійте держати мене! — кричав старий. — Заберіть ваші руки, містер Вінкл! Пустіть мене, містер Піквік!
Любо було дивитись, яким спокійним і філософічним залишалося підчас цієї колотнечі обличчя містера