Ця сторінка ще не вичитана
- Паміна. Та я з тобою, і під твоїм крилечком я нічого не боюсь.
- Цариця, донечко! Не надійсь ти на мене: захистить тебе я не можу, уся могутність моя зникла давно.
- Паміна. Що кажеш?
- Цариця. Почуй сумну таємницю: священний символ ясного сонця, що ним міцний такий був твій батько, він, старий вже, вмираючи, дав Зарастро. Як я благала, плакала даремно! На чолі в чарівника той символ сіяє.
- Паміна. Отож тепер для нас немає більш надії?
- Цариця. Одне зосталось нам, і все залежить од тебе.
- Паміна. Як, від. мене?
- Цариця /показуючи на підземелля/. Так, поки не почнеться день, по цих потайних ходах мусить принц утекти з тобою; якщо завтра твоїм він не стане, то вже ніколи у житті цього не буде.
- Паміна. Матусю! Ах! Ти дай нам інший засіб. Ти хочеш неможливого: зостанеться він вірним всім клятвам і присягам. Невже тоді не можу його кохати? Мені він любий!
- Цариця, Кохати того, хто спілкується із торжествуючими ворогами?
- Паміна. Але, матусю, та недаремне ж мій батько завжди хвалив їх доброчесність, їх мудрість і доброту.
- Цариця. І ти дерзаєш захищать нечестивих!
- Паміна. І Зарастро також...
- Цариця. Зарастро! Тебе він викрав, принца одурманив - тобі замало? Послухай: /подає їй кинджал/ візьми кинджал мій, іди, убий Зарастро, відплати жорстоко йому за мене й себе; з його чола зніми ти символ сонця і з ним прийди до матері в обійми. З тобою до шлюбу тоді стане Таміно.
- Паміна. Ах! Від думки страшкої я здригаюсь!
