маґнатського рапсода з правого берега Днїпра і, яко оріґі-
нальна
поява місцевого панського життя в нашім краї, заслу-
гує
на ближчу нашу увагу до розслїду й оцїнування.
Відорт є торбанїст з батька-дїда. Дїд його Грегор
Відорт, з Австриї, служив при дворі знаменитого свого часу
авантурника арабського Вацлава Ржевуського, або, як він сам
себе узивав, золотобородий Емір, а далї, під впливом
українофільського простування польської лїтератури, прийняв
чуже імя „ота́мана Ревухи“. Дякуючи своїм чудернаць-
ким
фантазиям і вдачи, цей Ржевуський кидавсь від студий
наукових до запальної ідеї полїпшення в цїлій Европі кін-
ської
породи через арабських коний... Нарештї прогайнувавши
усе сливе своє добро, він завів у своїй Савранї школу лї-
рників,
торбанїстів, бандуристів. Помагачами йому були з лї-
тературного
боку Тимко Падура, та каноник Ян Комарниць-
кий.
Складали вони піснї, думки про козаків-низовцїв. Рже-
вуський
склав те на голос, а Відорт Гре́гор сьпівав. Відорт
складав і сам піснї. Помер Ржевуський, а за їм і старий його
бард Відорт. Син Гре́гора, Каєтан, те-ж складав піснї, але
не про козацькі справи, походи, а хіба до якої оказиї, ве-
сїлля
у якого з родичів маґната. Те-ж саме, тільки ще в мен-
чому
розмірі робив і Франц Відорт, онук Гре́горів.
Крім пісе́нь до слів Падури [найкрашча з їх про Кар-
мелюка,
єдина, що сьпіває народ], Франц Відорт з пісень
свого дїда сьпівав ось які 4 пісні: 1) „Пісня Відортова“;
в їй Гре́гор Відорт сьпіває про свою власну дїяльність, як
він сам її й його гурт розуміли. 2) „Подорож В. Ржевусь-
кого“,
3) „Золота борода“ і 4) „Сьпів Ревухи“ — де він
прославляє вчинки золотобородого Еміра. Каєтан Відорт склав
пісню на поворіт з заслання на Сибір князя Романа Сан-
ґушка
(1842—1844). А Франц Відорт склав мадриґал про
слюб когось з Санґушок чи Сапіг. Сьпіва він і українські
народні піснї і польські. Але весь його репертуар не має
жадної суцїльности, нїчого повного, щоб могло бути подїлене
на які віддїли по змістови тексту, або з удачи музичньої, як
на приклад у покійного Остапа Вересая. У того репертуар
складавсь з дум історичнїх, родинних, з пісень божестве́нних
(про Сьвятих), комічних, з пісень до танцїв.
У Відорта-ж народня пісня не є річ постійна, він її
зна, сьпіва її, бо й її часом просять сьпівати в тім товаристві,
де він повертаєть ся. Тим побитом записано від його гарний
волинський вариянт піснї-думи про Саву Чалого [„Ой був
Сава в Немирові в пана на обіді“]; відома скрізь битова пісня
про Гриця; пісня про знесеннє панщини („Була Польща та
стала Росия“). Сьпівав він пісню з анакреонтичним змістом
„Казала менї Солоха: прийди“, теж польську „Co kocham,
to kocham“.
До специяльного репертуару сьпівів Відорта належать
його знані думи, радше думки, дешевий романс, пісня в ку-
плєтній
формі з музикою досить тривіальною, на кшталт на-
хабної
„Гандзя, цяця молодичка“. Кращий нумер з пісень
власних Грегора Відорта є сьпів Ревухи [„Як виїхав Ревуха
на конї гуляти“]. В йому почуваєть ся епічний настрій, вда-
лість,
міцний, гартований дух степовий лицаря. Здаєть ся, нїби
таку думку можна було-б почути в козацькому обозї. Завва-
живши,
що автор думки жив перед стома роками і в подоро-
жах
з своїм паном Вацлавом Ржевуським бував на Сїчи, міг
дещо подібне чути від Запорожцїв, то й не дивно, що так
вдатний настрій виливсь у цьому найкрашчому нумері його
композициї. Сам присьпів думки „Грай море, Чорне море“,
турецькі чи татарські вигуки „галак-ґіда гу“ !, усе тут до
речі і ілюстровано дотичною музикою. Але як чудно, непри-
родно
і навіть неприятно лунає українська мова в цьому ви-
соким,
пихатим стильом утвореному текстї, в шуканню риму,
в калїченню льоґічного на́голосу в словах, в цих недоладнїх,
безглуздих дітірамбах. В музицї те-ж саме конечний патос,
комічний запал. Не було-б жалко, як би тим чином водивсь
сьпівець, виконуючи свої якимсь „язичієм“ утворені композициї,
бо там уже в самому текстї така препишність і гиндикува-
тість,
а то-ж він під той же тон сьпіва й народню пісню.
Це так не лучить ся з щирістю почуття народньої мельодиї,
з природньою правдою змісту. Не візьмеш у тямки, як така,
здаєть ся культурна суспільність, як оті Поляки, годила ся
й годить ся з цїєю псевдонародньою деклямациєю й експре-
