Сонце, ну йди ж! Хай устануть раби! Роспечи їх кайдани до-червона, щоб зпід них паленим м'ясом запахло. Може хоч тоді збунтуються. Порвуть кайдани…
За річкою в блідо-рожевому тремтінні — далечінь.
Світало…
В. МИСИК.
Стікає золота зона[1]
У теплий пил. Дрімає нива.
Як попіл, сипле мовчазливо
Дощі горілого зерна.
У спеку соняшнього сна
Пішли по полі хвилі жнива.
Вдалі спокійно і ліниво
Стояла спека, як стіна.
Забрали хліб. Осяйні кучі
Замерехтіли на селі.
Та броде вже в пустельній млі
Хтось Невідомий, Неминучий,
Мовчать степи. Лиш плачуть круги.
Ллючи печальні кришталі.
М. ВАСИЛЬКІВСЬКИЙ.
Сіється, —
мелеться, —
мняко стелеться;
віється, віється,
мерехтить, мерехтить.
Крилами
білими, —
тихо рухає;
дмухає, дмухає
і летить, і летить.
Вовною
кутає, —
ноги плутає.
Жменею повною
кида, кида скалки.
Килими,
килими
всюди виткало.
Купами вип'яло,
обліпило гілки.
- ↑ Зоною звуть погоріле підчас посухи зерно.
