Проходив тихий тепловій. І він, — як дзвін, легко ступаючи оксамитною лапкою. Невідомо росла ніч, росли ночні згуки і невідомо ріс запашний дуб. Збігались зорі на тайну вечерю і нечутно зітхав зелений Оріон на голубиних гонах. Росла ніч. Хотілось упасти на землю, крикнути збентежений крик, потім натхненно молитись в тайну вечерю зір. І ріс невідомо запашний дуб. І хотілось взяти запашного дубового листа, приложити його до чола і зойкати радісним зойком і положити в дубове зелене свято шматок живого серця і струмок — від нього — диму, і знову впасти на землю і крикнути збентежений крик.
За півверсти кричали сичі. Од ставка запахло осокою.
Баришня Татьяна говорила просто, не так, як баришні з кавалерами, спеціяльно підготовлюючи розмову про кохання, і Сайгор не міг не відчути це.
— От, скажемо, небо. — і Татьяна зітхнула. — Це ж дивне явище в житті людини. Дле ми його ніколи не бачимо. Правда? Думаю зараз: загубились сотні, тисячі, мілійони в темряві, і загубились сотні, тисячі милійони в стосах паперу, і думаю: хіба вони помічають це надзвичайне, дивне явище в житті людини, — небо?
Татьяна „дивне“ вимовляла якось надто тепло і чітко.
Я густа темрява непевно брела між дерев: незабаром, з загірніх гін фаркне перламутровий ранок. Задумається за ставком — рожевий, чуйний, як сантиментальний юнак і здивовано подивиться на світ повноросими очима.
— І от десь в стосах паперу загубилась людина. Просто — людина, — Татьяна зупинилась. — Як ви гадаєте: банальне це слово? Я думаю, ні. і думаю, що мислі на тему людина, поки існує земля, завжди будуть свіжі, як наливне яблуко на яблуні… Так от: загубилась людина в стосах паперу і ніхто не бачить її, бо видно тільки машиністку. Це я, звичайно, не про себе — взагалі.
Потім Татьяна скинулась.
— Проте може вам не цікаво? Воно й так: і справді все це тільки інтелігенщина. Може. Не знаю. Знаєте, всього не пізнаєш: життя коротке, а Маркса пробувала читати, та якось недочитувала: ніколи й дуже нудно.
Сайгор був здивований. І більш за все дивував цей тон — надто упевнений. І тут же відчув себе — не перед Татьяною, перед кимсь — не то винним за те, що досі не давив на сіні цю баришню, як тип мадмуазель Ар'йон, не то винним в чимсь иншому. І знову пізнав той надзвичайний біль, коли радість і жура сплітаються в єдину гармонію.
— Що-ж ви мовчите?
Підходили до стіжка.
