а під згуки національної «Ще не вмерла Україна». Диким ревом ухвалили зустрічає осатаніла юрба націоналістів й запантеличених нею людей випади проти більшовицької партії, — погрозами заяви групи дійсних представників рад. Це була стихія куркулівського націоналізму, що її виволали верховоди УЦР, щоб підтримати себе, заховати владу в своїх руках і знайти новий грунт для озброєної боротьби з більшовиками Росії та України.
В ті ж самі часи УЦР довела свої видносини з Радянською Росією до краю загострення; в ці ж часи відбувався у Київі з'їзд народів, що мав на меті заснувати предпарламент — контр-революційну згоду всіх тк. зв. окраїн проти революційної Москви та Петербургу; в ті ж самі часи УЦР вела переговори з партією російських соціял-революціонерів відносно згоди про озброєну боротьбу і перенесення установчих зборів з Росії на Україну до Київа, яко центра Всеросійської влади; у ті ж самі часи УЦР входила фактично в згоду з Красновим, що підняв прапор повстання проти рад на Дону, одночасно ведучи переговори і самостійно і через російських есерів про згоду з генералом Щербачовим, що організував білогвардійські війська на руминському фронті.
Зрозуміло, що робітництво не могло навіть тимчасово помиритися з таким ворогом, як не могло піддатися поталу скаженої провокації УЦР. З підтасованого юрбою куркулів із селянських спілок з'їзду дійсні представники рад вийшли, залишивши всю куркулячу більшість у повному роспорядженні УЦР.
Залишившись без представників рад в політехничному музеї, юрба куркулів, вільних козаків та инш. прихильників УЦР мала ще сміливість приняти на себе назву першого Всеукраїнського Зїзду Рад, але було очевидно для всіх і в тому числі для самих радників, що роля з'їзду закінчилася, як тільки він виніс резолюції проти більшовиків та проти підтримки ЦР, як це їй потрібно було. І з'їзд рад роз'їхався. Робочі делегати, визволившись з цього натовпу, зібралися на нараду і тоді побачили наочно необхідність рішуче приступити до одвертої боротьби за владу рад проти УЦР, що як раз в ці часи почала одверту озброєну атаку проти РСФРР. На цій Київській нараді було біля 150 депутатів ріжних рад Правобережжя, а також Чернигівщини, Полтавщини, Кременчужщини, Єлисаветграду і инш. та представники військових організацій салдатських комітетів фронту.
В трудному стані були тоді представники робітництва, почуваючи за собою волю широких працюючих мас, величезну більшість робітництва і війська, де було переважно селянство і тим самим право на владу, яку перед тим ці маси завоювали в збройній боротьбі. Представники робітництва не мали зараз у Київі в своїй постійній оселі майже ніякої озброєної сили. Іхня сила була там, де був найбільш товстий масив пролетарського грунту,— там на сході, в Донбасі була ця сила. Вона була також
