В. ЧЕРЕДНИЧЕНКО.
Одну з них, за все її життя, ніхто не назвав поеткою. Проте вона була нею всім своїм єством. Як дійсна поетка, вона мислила образами. Я її душа вся була прагнення світлого красивого життя… Що наповнювало її серце невгомінним сумом, безмежною тоскою. Тоскою… Сумом… Чорною журбою поета, що не знає меж, не відає дна…
Не затопити тоски вогневими сльозами. Не вколисати суму журно-жалібними співами. Не обдурити журбу примарою особистого щастя. Хіба ж тоска і сум, і чорна журба поета знає межі, відає дно?..
Поетка працювала в напів-темному льоху. Там і жила: цеб-то спала та їла у шкарбанах на босу ногу. В підіткнутій завжди захлюстаній спідничині та білій вишиваній сорочці. Повсякчасно схилена над великими темно-деревляними ночвами її постать.
Напівтемно. Вохко. Густе повітря з ріжноманітних запахів людського поту, мила і пари. Плями калюж на цементовій долівці. Купи брудної білизни: сухої долі, мокрої — на ослоні. У кутку плямує ліжко червоно-біло-жовто.
Піниться білий шум у ночвах… Летять бризки навкруги…
Дзвенить, переливається пісня… Журлива… Не видно обличчя… Коси запнуто білою хусткою. А душа… Вся душа роскрита в словах, сповідається в мелодії.
Слова малюють життя в світлих покоях, де що-дня купаються й одягають чисту, пропахану ніжними пахощами білизну, а один до другого ставляться так любляче-пестливо… Голублять руками… Милують очима… Вколисують словами… І цілують… І цілуються…
Мелодія — сама тоска, один сум… Тоска, що переривається вибухами риданнів… Кривавих риданнів. Сум, що переповненний прокльонами — наріканнями на долю лиху де богатьох й пестливую до инших. Ридання. Прокльони. Нарікання…
І знов пекучо-чарівні малюнки того привабливого життя… Ось пахуча, майже чистісінька, білизна, по якій де-не-де темніють плями… Одна… Друга… Ще і ще… Ось тут… Он там…
