Хто це такий, цей молодий юнак,
Що в бідній, неопаленій кімнаті
У ніч глуху за книгами закляк
І мріє думи, дивами багаті?
Як хутко-хутко бігає перо,
Поскрипуючи в непорушній тиші.
Ростуть слова-квітки: краса, добро…
Тремтить рука, що їх любовно пише.
А ось осот: гніт, кривда, мука, кари,
Неволя, злидні, раб; деспот і звір…
І на чоло лягають чорні хмари,
І тінь од них кладеться на папір.
… Шумлять ліси, гримить гірський потік,
На доли мчить швидкий, нестримний Опір.
А паном там — свобідний чоловік,
Що править вічами і носить топір.
Хребта йому не гне ще боярин,
Ані князівський гридник-недотепа.
Громади й гір безпанський, гордий син
З ведмедем в бій іде в глухих вертепах.
На клич огнів, ясаючих до бою,
Здвигається від Попраду по Прут.
Розправиться з мадьярами й ордою
І боярівну полонить Беркут.
… Шумлять ліси, гей, гнуться дерева.
Минають довгі-довгії століття,
І хилиться мужицька голова
В ярмі кріпацтва, злиднів, лихоліття.
Мов скот живе погноблений мужик,
Життя його пса панського не варте,
А на страшний одчаю й муки крик
Дають одвіт жорстокі панські жарти.
День в день гамарня з досвітку до ночи.
День в день окоман, нагайки і глум.
… Та чуй: шумлять ліси, і в них клекоче
Якийсь буйний, грізний Великий Шум.
Гей, шуме, шуме, якби ти це знав,
Яка велика міць дрімає в тобі.
Якби ти знав, що міць — основа прав,
То ти б не гнив живим у темнім гробі.
Ти б не поїв своєю кров'ю дрянь,
Що шкуру з тебе дре й жадає дяки.
А ти б мов грім загоготів: Устань,
Хто жив, і будьмо люде — не собаки.
Ти б сколихнув будову кривди дряхлу
Одним кивком своїх кремезних пліч,
І твоє горе зникло б так і стахло,
Як перед сонцем чезне чорна ніч.
