Гей, шуме, шуме, вдар, загогочи,
Нехай тремтять тирани у палатах.
В посоці їх гидкій ополочи
Цей світ, що в дибах нидіє і гратах.
Святі вогні розсій, розкинь в простір,
Хай згине тьма у безвістях таємних,
Хай міріядам позасвітних зір
Дадуть одвіт громади зір туземних.
Нехай на згарищах рабства, обиди
Вільної праці забринькує вік.
Хай в майбуття шляхом борні й побіди
Нестримно йде свобідний чоловік.
… Скрипить перо, співає в лямпі гніт,
І линуть-линуть радісні картини…
Гей! Юносте! Який чудовий світ
Сотворим ми, як світ старий загине.
Розходиться, мов змора, ніч густа,
Летять гадки в незміряне безмір'я…
… А там — чиї там очі і уста?
Чи не дівчини гордої з Підгір'я?
Гей! Молоді літа! Гей! Бистрі коні!
Гей! Лицарю із золотим мечем!..
… І тільки гість блудний сховав в долоні
Старе чоло й заноситься плачем…
ЗІВ'ЯЛЕ ЛИСТЯ
Як почуєш вночі край свойого вікна…
Це не дощ, це не вітер голосить.
Це чиясь непрожита, забута весна
Там на чатах стоїть край чийогось вікна,
Безнадійно смутна,
І жаліється тихо і просить:
Не дивися в цей бік, не збавляй собі сна…
Звідки, звідки та пісня, мельодія та?
Що так гірко, так важко ридає?
Це не є сирота… це не є сирота…
Це чиєсь понівечене, вбите життя,
Що осліпло й дороги питає…
Це не є сирота… сирота… сирота…
Це не є той жебрак, що в бурхливій порі
До вікон, до дверей твоїх стука…
Це є хтось, хто згубив ясне сяйво зорі
І стоїть уночі на дощі, на дворі…
Це розпука… розпука… розпука…
*
Гадюкою звивається дорога…
Куди, куди біжить дорога ця?
