Гей, шуме, шуме, вдар, загогочи,
Нехай тремтять тирани у палатах.
В посоці їх гидкій ополочи
Цей світ, що в дибах нидіє і гратах.
Святі вогні розсій, розкинь в простір,
Хай згине тьма у безвістях таємних,
Хай міріядам позасвітних зір
Дадуть одвіт громади зір туземних.
Нехай на згарищах рабства, обиди
Вільної праці забринькує вік.
Хай в майбуття шляхом борні й побіди
Нестримно йде свобідний чоловік.
… Скрипить перо, співає в лямпі гніт,
І линуть-линуть радісні картини…
Гей! Юносте! Який чудовий світ
Сотворим ми, як світ старий загине.
Розходиться, мов змора, ніч густа,
Летять гадки в незміряне безмір'я…
… А там — чиї там очі і уста?
Чи не дівчини гордої з Підгір'я?
Гей! Молоді літа! Гей! Бистрі коні!
Гей! Лицарю із золотим мечем!..
… І тільки гість блудний сховав в долоні
Старе чоло й заноситься плачем…
Як почуєш вночі край свойого вікна…
Це не дощ, це не вітер голосить.
Це чиясь непрожита, забута весна
Там на чатах стоїть край чийогось вікна,
Безнадійно смутна,
І жаліється тихо і просить:
Не дивися в цей бік, не збавляй собі сна…
Звідки, звідки та пісня, мельодія та?
Що так гірко, так важко ридає?
Це не є сирота… це не є сирота…
Це чиєсь понівечене, вбите життя,
Що осліпло й дороги питає…
Це не є сирота… сирота… сирота…
Це не є той жебрак, що в бурхливій порі
До вікон, до дверей твоїх стука…
Це є хтось, хто згубив ясне сяйво зорі
І стоїть уночі на дощі, на дворі…
Це розпука… розпука… розпука…
Куди, куди біжить дорога ця?
