Каміння, глід, жар, згага і знемога…
Немає їй ні краю, ні кінця…
Усі квітки жорстокий хтось роздавив,
З крилець надій райдужний пил обтряс…
… Дрогобич, Львів, Самбір і Станіславів,
Залізний кінь, жандарм, багнет, шупас.
Жахливе сам-на-сам в бруднім готелі,
Вмирання з голоду три довгі дні,
І — крик конаючого на пустелі —
Апокаліпса-візія „На дні“.
Голодний жар, беззуба змора смерти,
І… сон в жару?.. чи й справді вірний друг?
… А там — чи-ж може хлопський син умерти,
Де стигне сад і терпко пахне луг?
Де янтарем бренить пшеничне поле.
Біжать на став купаться зграї верб,
Де з сонця в день збирають нектар бджоли,
А ніччю зорі жне небесний серп…
Ще мить постій, задумана хвилино.
Він утомивсь, охляв і знемага…
Та кат — життя не відає спочину.
І вже повітря тне ляск батога.
І вже мов суп, жандарський хижий кіхоть,
Що й цю дробину забуття розгріб.
Та що їм там життя людини? — Віхоть…
Зопрів один? — Чорт з ним! Іще є сніп!..
Гайда, гайда в дорогу, в спеку, пішки
В самі жнива, — гайда, гайда вперед!
Пливуть лани, гаї, ставки, обніжки…
Піт очі їсть… Поблискує багнет.
Не попускають хижі, гострі кіхті.
Вжирається в підошви рінь, пісок.
А що комусь там злізуть з пальців ніхті?
— Хто б там пустим журивсь? — Це дріб'язок…
А що комусь на плеснах шкура репне?
Це теж пустяк… Гайда, гайда вперед!
Що на стежках червона кров заскрепне?
І вродить мак?.. Блищить як змій багнет.
„Я ціль всіх ваших діл, страждань, натуги,
Мене боїться все, що лиш живе,
Мені всі ваші сни, кохання й туги.
Найвищий ум поставив тут мене
Цісарських правд і панських вартувати
І мною лиш владарство їх міцне.
