Лиш у мені страх бачить хамство кляте,
Бо я — оруддя мети швидке і страшне.
Lasciate ogni speranza, voi, ch'entrate!“
Такі слова написані червоним
По чорному, на причілку воріт,
Здаля кричали глумом і прокльоном.
Застигли в них кров, мука, труд і піт
З давніх давен катованого люду.
Та не злякавсь їх мандрівник, не зблід.
Цей притон тьми, злочинств, розпусти, бруду,
Цей червотокий, цей гнилий боляк,
Освячуючий всю брехню й облуду
Верхів шляхетних, знав він, знав, ще й як.
Це він йому на серці напечатав
Розпеченим тавром пекельний знак.
Це він в свої ненатлі нетрі прятав
З давніх давен все творче, все плідне,
Все, що не йшло під руку автократам.
Це він своє погруддя кам'яне
Підвів угору, злобний і безличний,
Мовляв: „А ну стрібуй торкнуть мене,
Якщо кортить тебе меч прав двосічний“
Мовляв: „Я невблаганний, наче смерть.
Слуга панів — для вас я владар вічний“.
Це з ним — завзяттям сповнений ущерть,
Боровся він вже стільки-стільки років,
Лупаючи невтомно вперту твердь,
Складаючи трибут найкращих соків
На цей жадний все жиру жертівник
Божків брехні, катів і лже-пророків…
Роздався грюкіт. Дивний мандрівник
Переступив межу страшної брами
І в тьмі густій, гнітучій серце, зник.
Ослизла гниль, мов з гробової ями,
З усіх кутів до його потяглась
Холодними, ховзькими щупальцями.
До ніг клейка присмоктувалась мазь.
Та в тьмі ніяк не мож було пізнати,
Чи це застигла кров, чи тільки грязь.
