Сторінка:Червоний шлях №10 (1926).djvu/19

Були тут всі. Ось поводар племен
Убогих, темних людських скотопасів.
Сіяч обильних плодами сімен.

Ось муж, що вік весь сіяв правди засів,
Що брав в опіку сіряки, гуньки
Перед неситством шовків і атласів.

Он два стрункі, мов кедри, гірняки —
Предківського громадського устрою
Й його свобід чуткі вартівники.

А там непереглядною юрбою
Ряди обдертих хилих ріпників
Захляманих вонючою ропою.

А онде гурт бездомних дітваків,
Безштаньків босих, байстрюків, андрусів,
Жевжких, мов тічка диких щенюків.

А он стовпи державних кас, фіскусів,
Капіталіст і ліверант мітляр,
Що на „штайрант“ продати хату мусів.

Усі, що їх пригнув страшний тягар
Зневаги, кривди, визиску й розбою,
А за собачий труд ніщо, крім кар,

Стояли тут безмежною чергою
Тверді й важкі, мов крицевий таран,
У боротьбі з ворожою стіною.

І ось нараз, мов вітер, що схвилює лан,
Так у повітря з уст їх шепіт виплив
І слово ніс: Іван… Іван… Іван“…

І очі всіх до віч його прилипли
І рамена до його простяглись
А шепіт п'явсь як в повню моря приплив.

Ішов до них і чув, як ріс у вись,
Як з кожним кроком прибували сили,
Що в нім кипіли й бурились колись.

Чув, як вогонь йому гнав жар у жили,
Як кожний нерв і кожний фібр і м'яз
Новим товчком здригнулися й ожили.

Він знав: цей тремт, що ним цілим потряс,
Ця громова напруга животворна
Ішла від них, від чорноземних мас.