Це із свого невигаслого горна
Свойому синові нову снагу
Несла земля, земля прошедра, чорна.
В цю-ж мить, ударом дикого страху
Пришиблений, хитнувсь мов дуб підтятий,
А в горлі мав гірку мов жовч смагу.
Бо спостеріг, що молоти й лопати
І ввесь струмент, яким громада ця
Не угавала мур сікти й лупати,
Не знаючи ні втоми ні кінця,
— Це вирвані живцем з живого надра
Живою кров'ю зрошені серця.
Як в домні квадр припаяний до квадра,
Так до їх рук і сталевих оков
Припаяні були живцем ті ядра.
А дивний блеск, що тьму як меч поров,
Це був вогонь сліпучий і червоний,
Що ним в тих брилах паленіла кров.
… Аж ось, немов запалі в землю дзвони,
Немов жалке квиління немовлят,
Десь із глибу добулись дикі стони.
Мов лилики злітали до аркад,
Товклись до стін померклого склепіння
І відтам важко падали назад.
Почувши це нелюдське лебедіння,
Метнулись всі до молотів, лопат
І стали знов розкришувать каміння.
Хто стогне там? яким гріхом проклят?
В кінці уста добули з себе голос.
І хором залунав одвіт: „Твій брат“.
І в мозку щось на двоє розкололось
І виригнуло вверх одну з картин,
З яких невчасний сніг паде на волос:
Вонючий дим, ліс веж, сопня машин
І… зойк страшний з заваленої шахти…
І плач жінок: Мій муж… мій брат… мій син…
Хиба-ж не їх вкривали грубі плахти,
Не їх, тоді, кривавих і брудних
На власні очі бачив на возах ти?
