Невже їх зойк і досі ще не втих?
Невже вони там в ямі тій не вмерли?
І іскорка життя ще тліє в них?
Хто ж ті жінки, що голови оперли
До стін і ллють з осліплених зіниць
Такі прозорі і пречисті перли?
Чи й їх яка незрозуміла міць
Перенесла з-над тої шахти тута
На дальшу муку в царстві тих темниць?
… І їх також оповивали пута.
Та ті з їх віч спливаючі струмки
Були не перли, а були отрута.
Бо де б не впав потік тих сліз їдкий,
Умить там камінь репався і тріскав,
І мур твердий кришився на шматки.
А хоч в них промінь саморідний блискав
І мерехтів у семибарвній грі,
То з них не сміх, а гнів палючий прискав.
Отсі сліпі, німі каменярі
Це був для тьми найсмертельніший ворог,
Бо це були роділлі — матері.
Тікав від них, блукав по коридорах,
Та де б не йшов, де б не звертав свій крок,
Скрізь бачив їх, закутаних у морок.
А сльози їх спливалися в струмок
Що ріс і ріс і плив уже струєю,
Що мала тисяч-тисячів приток.
Ішов за ним, ішов за течією
Що чим-раз глибший вигризала яр,
Звиваючись огнистою змією.
А все минав картини знаних кар.
Раз материнських сліз жива криниця,
То знов з огнистим серцем каменяр.
Аж перед ним знялась у гору шпиця.
Вогонь погас, і ніч була глуха.
І він пізнав, що тут уже границя.
Стіна її була гладка й стрімка,
І в тій стіні, немов ножем обтята,
Без шелесту зникала сліз ріка.
