Мов шмат трухла у вулканичній лаві,
Мов на жевріючому приску лід,
Так никнули ті покручі лукаві.
Не оставав по них найменший слід,
Лиш бовдурець покрученого диму,
Що розносив задуху, згар і смрід.
А молот падав раз-у-раз, без стриму,
І раз-у-раз гейзіром бухав гнів,
Підсичуючи силу невгасиму.
Згубився лік мінут, годин і днів.
Якийсь хаос безкраїй, передсвітний
Минувшину з будучиною сплів.
А понад ним, мов дух старозавітний
Над водами, — горів огнем наказ:
Лупай скалу. Сконай, та будь несхитний!
Це був той крик, що ригав раз-у-раз
З нутра землі жалінням і мольбами
І зрубами мертвого дому тряс.
Чим більш бридні летіло сторч лобами,
Чим більш той мур з гадючих тіл тохчав,
Чим глибші в ньому позіхали ями,
Тим голосніш той зойк страшний кричав,
Тим могутніш вдаряв огнистий молот,
Тим яскравіший блеск на ньому грав.
Ні пекла жар, ані смертельний холод,
Не спинювали дужої руки,
Ні їдь гадюк, ні труд, ні спрага й голод.
Минали дні-не дні, — віки-віки…
Все більш і більш кришилося й кололось
Те забороло зради й тьми гидке.
І чим-раз дуж лунав підземний голос…
… І чим-раз більшими платками сніг
Лягав йому, незломному, на волос.
… Топніла міць у раменах міцних,
Вкривався зір густим серпанком втоми
І ритм б'ючок і крови в'яв і тих.
Кінчився труд. Одгоготіли громи.
Згасав огонь, що іскри сипав звіч.
Чаїлося таємне невідоме.
