… Пригорбилось в'язання дужих пліч.
Пекучий біль за всохле рам'я сіпав…
Згасав пожар… П'ялась до скоку ніч.
Та все-ж таки ще молот з рук не випав.
Бо все ще той проклятий крик землі
І лебедів і скаржився і хлипав.
Аж труд скінчивсь. Останні хроби злі
Роздавлені подохли й погоріли,
І струмінь сліз заграв сріблом в руслі
І покотив плинні, прозорі брили
У далечінь, де на шатрі небес
Золотоокі зорі зореніли.
Він знав, що міць слізних огнистих плес
І молотів-сердець розкришить скелі
І кликне: Встань! Воскресни! День воскрес!
І встане брат, заритий в підземеллі,
І ясний зір зніме на небосхил
І попливуть дні бурні та веселі.
Він знав. Та в ньому струмень творчих сил
Не прибував, а чим-раз більше танув.
І був він птах поранений без крил.
Ще раз зірвавсь, ще раз на шлях той глянув,
Яким лиш він один не мав іти,
Хоч перший тут колись до праці станув.
… Десь погасали зоряні світи…
Чоло покрив холодний піт послідний
І він зідхнув: „Ой мамо, якби ти
Побачила тепер, який я бідний“.
