Сторінка:Червоний шлях №10 (1926).djvu/70

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


 

ПАВЛО КОЛОМІЄЦЬ

ОСІНЬ

Патлатий клен гойдає зелень,
Ворушить пломінь сонця.
Він знає: ще не осінь,
Ще тільки раннєє згасання.
А на болоті,
де куп'янки стрижуться тихим вітром,
зелений сміх — ще тільки квітне!
Він — зо мною.
Ліс,
як синю далеч Франції,
вітри самотно сріблять.
Він снить — як сторожка́ вода — у небо.
Буяють луки — пустельністю.
Була колись трава,
ну а тепер — стерня лоскоче ноги.
Сумно так!
Одна вода біжить зеленим шумом,
гойдаючи колишні квіти —
що згасли,
згасли, обірвались.
Поле
злотистим шляхом стеле путь —
жовту, як піски.
Лиш гречка пізняя примовкло мріє.
Вже скоро, скоро
підріжуть коси й гречку.
Тихо й сумно.

Городина
скресає в срібний дощик ранком
і цілий день мовчазно снить.
Наллється плід,
порадує старече око,
але-ж цвітінь — не вернеться назад!
Хай яблука рожевобокі
сміються з мене,
в затишку гойдаючи налив, —
мені однаково.
Бо в очереті,
ось тут за яром,