18
О. СЛІСАРЕНКО
— Та тобі треба. Ти прав собі добуваєш... Добудеш, в обидві руки! саркастично засміявся Чайка і розмова увірвалася.
Поруч у бліндажі за рубленою стіною бубонів голос, роблячи довгі назви:
— Блажен муж, іже не ідєт... Не сволодать Марфуткє, не сволодать!.. іже нє ідєт на совєг нєчєстівих і на путі... Пойду, гріть, поляжу, да й помьорла... і на путі праведних... Я штоп ти сдохла, акаянная!..
— Це Михеїч молиться й лається, промовив Семен, що вже встиг зазнайомитись з сусідами.
Йому ніхто не відповів, але кожен подумав про бороданя Михеїча, уральського старовіра селянина.
Михеїч довго ще вичитував слова псалтиря, мішаючи незрозумілі йому слова псалмів і в голос висловлені думки.
Десь далеко на Уралі кинув бородань своє господарство, з яким зрісся своєю істотою і зараз турбує його господарчими турботами згадка про далеке село, де Марфутка лишилась на господарстві, певно дочка, або невістка, і не зволодає з ним.
— А я. хлопці, в атаку з піхотою піду, хреста зароблю! висловив у голос свою думку Лейба.
— Заробиш... дерев'яного... відповів Чайка.
Пізнього зимового ранку, як на світ позначалося, порушив спокій гарматний вибух. Горохом розсипалась крихка тиша по замерзлій річці та в очеретах болот, і більмастий день не в силі був позбирати того гороху...
Навколо редуту і над редутом гриміла стихія олива та стали, шматуючи землю. Біла земля вкривалася чорними плямами, а повітря наситилося пороховими пахощами.
Люди сховалися у бліндажі і полохливо тулилися до купи. Тільки дозорчі стежили за полем перед редутом та Лубенський, справляючи свої обов’язки спостерегача, направляв трубу в бік ворожих позицій.
Раптом вибухи стихли. Люди поставили новий кулемет замість розтрощеного ворожим набоєм та однесли в запільну частину редуту двох забитих дозорців.
Бородань висунув голову з бліндажу, перехристився широким хрестом:
— Акаянниї!.. І не покладаючись на тишу, знову сховався у бліндаж, розмовляючи сам з собою: «Атєчєство!.. Єжелі ти царь — іді с намі кров пролівать!.. Мінє атечество, а тебе? а тібе, спрашіваю, што?.. куріцин пуп?...
Це Михеїч на самоті допитував царя, в години чорного розпачу та звірячого жаху. Як же-ж наставало заспокоєння, прокидалися в ньому вікові забобони, заглушені жахом, і охав тоді Михеїч, і прохав у старого бога, певно, такого-ж бородатого, як і він, прощення гріхів.
Батарея пристрелювалась. Лубенський передавав до телефонної землянки:
— Перельот! Правіше!.. Ноль — ноль — два!..
— Питає командир, по чому стріляємо. Кричав Лубенському Семен.
— Кулеметні щити!
