Сторінка:Червоний шлях №5 (26) (1925).djvu/13

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

18

О. СЛІСАРЕНКО

 — Та тобі треба. Ти прав собі добуваєш... Добудеш, в обидві руки! саркастично засміявся Чайка і розмова увірвалася.

Поруч у бліндажі за рубленою стіною бубонів голос, роблячи довгі назви:

 — Блажен муж, іже не ідєт... Не сволодать Марфуткє, не сволодать!.. іже нє ідєт на совєг нєчєстівих і на путі... Пойду, гріть, поляжу, да й помьорла... і на путі праведних... Я штоп ти сдохла, акаянная!..

 — Це Михеїч молиться й лається, промовив Семен, що вже встиг зазнайомитись з сусідами.

Йому ніхто не відповів, але кожен подумав про бороданя Михеїча, уральського старовіра селянина.

Михеїч довго ще вичитував слова псалтиря, мішаючи незрозумілі йому слова псалмів і в голос висловлені думки.

Десь далеко на Уралі кинув бородань своє господарство, з яким зрісся своєю істотою і зараз турбує його господарчими турботами згадка про далеке село, де Марфутка лишилась на господарстві, певно дочка, або невістка, і не зволодає з ним.

 — А я. хлопці, в атаку з піхотою піду, хреста зароблю! висловив у голос свою думку Лейба.

 — Заробиш... дерев'яного... відповів Чайка.


Пізнього зимового ранку, як на світ позначалося, порушив спокій гарматний вибух. Горохом розсипалась крихка тиша по замерзлій річці та в очеретах болот, і більмастий день не в силі був позбирати того гороху...

Навколо редуту і над редутом гриміла стихія олива та стали, шматуючи землю. Біла земля вкривалася чорними плямами, а повітря наситилося пороховими пахощами.

Люди сховалися у бліндажі і полохливо тулилися до купи. Тільки дозорчі стежили за полем перед редутом та Лубенський, справляючи свої обов’язки спостерегача, направляв трубу в бік ворожих позицій.

Раптом вибухи стихли. Люди поставили новий кулемет замість розтрощеного ворожим набоєм та однесли в запільну частину редуту двох забитих дозорців.

Бородань висунув голову з бліндажу, перехристився широким хрестом:

 — Акаянниї!.. І не покладаючись на тишу, знову сховався у бліндаж, розмовляючи сам з собою: «Атєчєство!.. Єжелі ти царь — іді с намі кров пролівать!.. Мінє атечество, а тебе? а тібе, спрашіваю, што?.. куріцин пуп?...

Це Михеїч на самоті допитував царя, в години чорного розпачу та звірячого жаху. Як же-ж наставало заспокоєння, прокидалися в ньому вікові забобони, заглушені жахом, і охав тоді Михеїч, і прохав у старого бога, певно, такого-ж бородатого, як і він, прощення гріхів.

Батарея пристрелювалась. Лубенський передавав до телефонної землянки:

 — Перельот! Правіше!.. Ноль — ноль — два!..

 — Питає командир, по чому стріляємо. Кричав Лубенському Семен.

 — Кулеметні щити!