Сторінка:Червоний шлях №5 (26) (1925).djvu/18

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

ХАМИ

25

Люди та степ.

А коли мені скажуть, що того життя вже немає, я відповім: лишилася пісня.
А там де пісня — гей! — як там багато життя.

*

І от я чую слобідську симфонію...
Далеко забута музика.
А в ній дитячі мірі, дитячі сни.
Кожна душа тремтить, як згадає музику колиски своєї.
Тремтить і вбачає «мальовані бильця».
І я.
Дзвіночки степу мого!
Пахощі рідних колючок, паслін — великі ласощі мої, калачики, латаття та жабрій, — починайте-ж виводить свою добру музику.
Про здирства, пожежі та грім.
Про дитячий вишневий цвіт.

Бов — 
 бов — 
 бов!
 На пужарь!
 На пужарь!

Бов — 
 бов — 
 бов — 
 бов!..

*

Цілує землю сонце і гравій нагріває.
В піску та пилюзі царюють діти малярійні, їм «сорок зірочок» — безмежне щастя.
Аж ось біжать, аж ось летять на баских конях паничі.
Вітрець легенько шуплагтя панянкам піддуває...
Канфети кидають слинявим дітям.
А самі геть, на вигін.
Канфети кидають.
Блищать канфети!
У дітей собачі очі: біжать, біжать за паничами.
Бо блищать, блищать канфети!

А панянки — 
 тоненькі та високі,
 ніжки ніжні,
 зубки білі — 
підскакують, регочуться, на кониках вигравають — 
канфети кидають в ямки,
в провалля.

У дітей собачі очі — вони в ямки, бо блищать, блищать... немає...
канфетів вже немає.
Почали вилазить, а навколо баскі коні та батоги.
Лящать! Лящать!
Іжте-ж, їжте-ж, собачі очі!