ХАМИ
25
Люди та степ.
А коли мені скажуть, що того життя вже немає, я відповім: лишилася пісня.
А там де пісня — гей! — як там багато життя.
І от я чую слобідську симфонію...
Далеко забута музика.
А в ній дитячі мірі, дитячі сни.
Кожна душа тремтить, як згадає музику колиски своєї.
Тремтить і вбачає «мальовані бильця».
І я.
Дзвіночки степу мого!
Пахощі рідних колючок, паслін — великі ласощі мої, калачики, латаття та жабрій, — починайте-ж виводить свою добру музику.
Про здирства, пожежі та грім.
Про дитячий вишневий цвіт.
Бов —
бов —
бов!
На пужарь!
На пужарь!
Бов —
бов —
бов —
бов!..
Цілує землю сонце і гравій нагріває.
В піску та пилюзі царюють діти малярійні, їм «сорок зірочок» — безмежне щастя.
Аж ось біжать, аж ось летять на баских конях паничі.
Вітрець легенько шуплагтя панянкам піддуває...
Канфети кидають слинявим дітям.
А самі геть, на вигін.
Канфети кидають.
Блищать канфети!
У дітей собачі очі: біжать, біжать за паничами.
Бо блищать, блищать канфети!
А панянки —
тоненькі та високі,
ніжки ніжні,
зубки білі —
підскакують, регочуться, на кониках вигравають —
канфети кидають в ямки,
в провалля.
У дітей собачі очі — вони в ямки, бо блищать, блищать... немає...
канфетів вже немає.
Почали вилазить, а навколо баскі коні та батоги.
Лящать! Лящать!
Іжте-ж, їжте-ж, собачі очі!
